– Соромите мене? – Ольга Іванівна здивувалася щиро. – Дівчатка, яких ви так захищаєте, не мали й не могли мати в житті нічого ліпшого. Такою була моя умова – брати лише тих, хто продає себе, аби злидні не здавалися аж такими злиденними. Кожна сама зробила такий вибір. Усе одно такі рідко коли доживають до тридцяти. Огидними смердючими старими бабами виглядають у двадцять. З поганими хворобами, зі зламаними ребрами, фарбованим волоссям, без зубів, з червоними від кокаїну носами.
– Але це їхній вибір! – парирувала Анна. – Поганий! Огидний! Неприйнятний для цивілізованої людини! Дівчата ставлять хрест на своїх життях самі! Але не вам ставити хрести на житті кожної з них! Не вам вирішувати, кому коли жити й від чиїх рук помирати!
– Гуманізм, – криво посміхнулася Рувимова. – Щось десь такого я вже чула. Красиві правильні слова. За якими нічого не стоїть. Хіба ними прикриваєтеся ви й такі, як ви.
– Прикриваємося?
– Так, дитино. Прикриваєте власне нерозуміння реального життя. Хочете бути кращими, найперше – у власних очах. Зараз ви дивитеся на себе збоку. І дуже подобаєтесь сама собі.
Штейгауз кахикнув, звертаючи на себе увагу.
– Може, про мораль та моральність поговоримо потім? Зараз треба думати, мадам, що робити з такою купою свідків. Якби слухали мене, то якось розв’язали б усе раніше…
– Осю, я дуже тобі вдячна. – Ольга Рувимова повернулася до нього всім корпусом, очі блиснули вологою. – Ти вчинив жорстоко. Ти зробив мені дуже боляче. Але цей біль – ніщо, коли порівняти з болем материнського серця. Боліло всякий раз, коли бачила, як мучиться моя нещасна, ображена Богом дитина. Усе, зроблене мною – лише заради того, щоб приглушити біль мого хлопчика. Я вдячна, – повторила жінка. – Я хочу віддячити тобі. Тут і тепер. При свідках, вони для того й потрібні. Усе склалося якнайкраще. Не було б щастя без нещастя. Чекай.
Дівчатка принишкли, лялька в блакитній сукенці ворушила губами. Анна зрозуміла – моляться. Проте більше нічого зрозуміти не могла. Хіба вбивство сина стрімко пошкодило їй розум, і згорьована мати божеволіла просто на очах. Та найважливіше і найстрашніше – Вольська не уявляла, що має статися далі.
Штейгауз натомість трохи заспокоївся, навіть поклав револьвер на поличку для капелюхів. Він мав вигляд переможця, якому вдалося розв’язати, ні – розрубати заплутаний вузол. Позбавити найперше себе дуже складної проблеми, скинути з плечей неабиякий тягар.
Ольга Рувимова залишила їх, подалася сходами на другий поверх. Поки її не було, ніхто з присутніх не наважився порушити важке мовчання. Нарешті, хвилин за десять, не більше, господиня повернулася. Не зважаючи ні на кого, ступила до Йосипа впритул. Жестом, легкості якого Анна не чекала від неї, погладила Штейгауза по щоці. Мовила неголосно, з придихом, ледь не ніжно:
– Хочу подякувати, Осю, за все. Це мій тобі дарунок.
Йосип не встиг нічого сказати.
Навряд навіть зрозумів, що Ольга Рувимова плавно приставила до його грудей дуло плаского кишенькового браунінга.
Натиснула спуск.
Постріл пролунав тихо, глухо – і жінка встигла відступити, водночас штовхнувши жертву чимдалі від себе. Інакше на сукні лишалися бризки крові. Схоже, вона чинила так не вперше.
Удруге.
Тепер, тримаючи браунінг напереваги в зігнутій руці, Ольга Рувимова розвернулася до Анни.
Їхні погляди зустрілися. Але витримка зрадила Вольській – опустила очі на револьверне дуло.
Коли грюкнуло, вирішила – постріл. Та звук повторився, і Анна зрозуміла: стукають у вхідні двері, наполегливо. Жінка з пістолетом теж зреагувала за стукіт. Завмерла. Схилила голову набік, міркуючи, що робити спершу, стріляти чи відчиняти.
– Ольго! Ольго Іванівно! Мадам Рувимова!
Гукав чоловік. Двері приглушували голос, але Вольська все одно його не впізнала. Зате господиня, схоже, зрозуміла, хто добивається серед ночі. Поклала браунінг поруч із револьвером мертвого Штейгауза, світським жестом поправила зачіску. Анна лиш тепер завважила: капелюшок жінка скинула, лишила десь нагорі.
Відчинила.
Поріг переступив пан у розстебнутому осінньому пальті з тонкої вовни. Перше, що зачепила Анна – профіль, немов ожила антична грецька скульптура. Відразу здогадалася, хто це може бути. Та слідом за нею впурхнула розхристана, наїжачена Роза Лисицька.
Хитнулася разом із підлогою й будинком.
– Ну, нарешті, скільки можна чекати, – промовила Анна заслаблим ураз голосом.
Аж тепер дозволила собі зімліти.
Розділ десятий
Невипадкові випадковості. – Лікарська таємниця. – Батьківська любов. – Того вечора. – Отака вона, вдячність.
1
Зевс дозволив лишитися в Одесі ще на день.
Саме дозволив, і тут знепритомнення зіграло головну роль. Коли Ольга Рувимова знайшла в домі нюхальну сіль і привела Анну до тями, Вольська зрозуміла: навіть Лікакіса, бувалого в бувальцях, одного з некоронованих та всемогутніх одеських королів, побачене шокувало. Уже потім Лисиця все розповіла. Стало ясно – пригода з донькою та несподівані, небажані новини про сина підопічної вже накрутили Вовка десь так само, як Анну – кілька довгих годин у полоні божевільного. Хіба що у Вольської здали нерви, а Зевс виявився значно міцнішим. Проте й він збентежився, побачивши в передпокої на підлозі три чоловічих трупи, а третє тіло, жіноче, падало на його очах.
Оговтався Лікакіс значно швидше. Відразу взяв ситуацію у свої руки. Почав з Анни – велів Розі забирати подругу, і щоб до ранку в місті обома й не пахнуло. Але Лисицька й тут огризнулася. Кількома переконливими фразами довела Зевсові: до ранку її подруга не годна пересувати ногами, вимотана безмежно, треба отямитися, найперше – виспатися, передихнути, хоч трохи відновити сили. Лікакіс думав недовго, зовсім не сперечався, здав назад, погодився. І тут же суворо, тоном, якому не заперечують, додав:
– Доби досить. Де ви живете, красуне, я знаю. Тим більше, зараз вас обох туди й відвезуть, щоб менше вешталися. Вирішите, що з Зевсом можна жартувати, – доведу вам вашу помилку. Те, що відгадючила мадам Лисицька, просто так лишити не можу. Права не маю. Тож не викликайте, Анно чи як вас там, вовка з лісу.
Тоді Вольська ще не знала про Лисиччину витівку. Але зрозуміла: Роза відмочила заради її порятунку щось справді серйозне, дошкульне для Зевсової репутації. Гарикатися не мала ані сил, ані бажання. Єдине – нагадала про трійцю звільнених дівчат. Лікакіса їхня присутність і необхідність зважати на живих ляльок роздратувала ще більше, як злить усяка додаткова халепа й у без того складних ситуаціях. Та розплутав у найпростіший спосіб, не докладав надмірних зусиль, не перейнявся. Просто витягнув з портмоне кілька асигнацій, кинув дівчатам, гаркнув:
– Знати вас не знаю й знати не хочу. Щоб духом не смерділо в Одесі. Не дай Бог дізнаюся, як котрусь з вас звати і що котрась з вас лишилася. Брись!
Дівчата сипонули геть, і Анна не мала сумнівів: хто-хто, а вони, усі три, розбіжаться в різні боки й жодної не буде в Одесі ще до світанку. Самій же, попри пригніченість та шалену втому, все ж кортіло дещо спитати як у Лікакіса, так і в Рувимової. Не дали, Зевс грубо, уже не стримуючи лайки, виштовхав обох винуватиць своєї безсонної ночі за поріг.
Дорогою до «Лондонського» мовчали. Вольська зрозуміла Лисицьку. Вона не хотіла ризикувати ще більше. Адже почни вона розповідь просто тут, у колясці, візник почує те, про що знати не повинен. Звичайно, зізнається Вовкові. Той вирішить: баби не вміють тримати роти на замках, язики на припоні. Чим це загрожує – краще не думати.
Зате в готельному номері Роза негайно переповіла Анні всі їхні з Коваленком шалені пригоди. Усе позаду, тож не стрималася, прикрасила оповідь, поводилася, як справжній хвалько. Вольська не мала сил і бажання підтримувати розмову, та й почуте сприймала неуважно. В одне вухо влітало, з іншого вилітало, у пам’яті затрималася якась дрібка. Лиш запитала по всьому, де Гліб, дізналася – про нього єдиного ані Лікакіс, ані його донька не знають нічого, включно з іменем та де живе. Узяла з Рози слово, що разом з Коваленком прийдуть ближче до обіду, не раніше. І щойно Лисиця залишила апартаменти – ледве знайшла сили замкнутися зсередини.