Відчуття безпеки, хай відносної, свою справу зробило: відключилася Анна, щойно впала на ліжко. Не роздягаючись. Хіба туфлі скинула.
Перший раз розбуркало вранішнє південне сонце.
Побачивши себе вдягненою й поперек ліжка, Вольська сповзла, щільно зашторила вікно. Нарешті роздягнулася, до білизни, потім – догола. Залізла під ковдру, скрутилася кицькою, знову провалилася в сон, уже спокійніший.
Удруге розбудив уже стукіт у двері. Годинник показував за чверть до полудня, і Анна поняття не мала, кого могло принести. Хіба готельного служку, але ж вони мешканців люксів без потреби не турбують. Постукали вдруге, почула Розин голос, дійшло: не витримала, не дотерпіла, примчала раніше. Запитала, перш ніж пустити, чи сама. Почувши, що з Глібом, швиденько запхала білизну до шафи, туго затягнулася в халат, відчинила й миттю повернулася на ліжко. Голова ще паморочилася, лежати зручніше.
Лисиця ніби нічого й не пережила вночі. З’явилася при параді, бадьорою, з шампанським, обсипаним битим льодом у відерці. Відкоркувала сама, облила піною килим, махнула рукою.
– Нам сьогодні все можна. Заллємо готель шампаньйолою – хай хоч хто криве слово скаже. Переможці отримують усе!
– Схиляю голову, Анно Ярославівно, – додав Коваленко. – Чесно кажучи, усього чекав від вас. Але не такого дива.
– Дива? – здивовано й скептично перепитала Вольська. – Навпаки, мені ганьба й гріш ціна в базарний день. Попалася, наче дівчисько. Ви через мене ризикували. А Розі відтепер, так розумію, в рідному місті не раді.
– Я нікого не прошу радіти мені! – пирхнула Лисиця. – Давай не про мене, ну, мене до дідька. Глібко правду каже. Сама не просікла до кінця, як ти зробила, щоб месьє Зевс, сам Лікакіс узявся тебе рятувати.
– Ти його змусила. Тобто, ви з Глібом Андріяновичем.
– Е-е-е, тихо, ша! – Роза ковтнула холодного шампанського, зайняла місце в кріслі, звільнивши від нього Аннину сукню, недбало кинувши через спинку. – Ти не знала й знати не могла про мій план із Зевсовою донькою! Чорти б тебе взяли, Анько, – я сама не знала про це, коли тебе витягнули з особняка Штейгауза!
– А я не знала, що потраплю туди й побачу там того мерзотника Ляміна, – парирувала Вольська. – Усе склалося, як склалося, завдяки випадковостям.
– Випадковості невипадкові, – уставив Гліб.
– Є така мудрість, – кивнула Анна. – У мене зараз питань однаково більше, ніж відповідей. Нехай ми і знайшли Лялькаря…
– Ви знайшли, – нагадав Коваленко.
– Сам знайшовся, – сказала Вольська. – Не знаю, до речі, що сталося з отим чоловіком, Полем. Він дуже сильно виручив мене, але навряд чи здогадується. Хоча спершу діяв, як велено. Щиро прийняв мене на кораблі за нудьгуючу даму, котра шукає собі пригод на одне місце, даруйте за грубість.
– Усі свої, – реготнула Роза, спорожнивши свій келих.
– Дуже швидко з’ясувалося: я – не великосвітська повія. Такі серед пасажирок на морській прогулянці справді були. Але тут перша випадковість. – Анна вмостилася зручніше, теж пригубила шампанського. – Матуся Рувимова того дня вигулювала свого сина Всеволода на морському повітрі. Підозрюю, та ні, впевнена: Ольга Іванівна каталася з сином регулярно, вони особисті гості Осі Штейгауза. Пароплав, прогулянка, усе, заради чого дійство влаштоване, – частина його огидної звідницької справи.
– Хай горить Ося в пеклі, – гмикнула Роза злорадно.
– Царство йому Небесне, – відповіла Вольська повчально, повернулася до перерваної розмови. – Під час прогулянки Сева бачить у дівчинки іграшкову ляльку. До слова, зараз мене це трошки бентежить, збиває з пантелику. Ми ж припускаємо: на борту того пароплава, на морській прогулянці, улаштованій конторою Штейгауза, випадкових пасажирів не мало би бути. Дівчинка з лялькою була там єдиною дитиною. Її мама могла мати, скажімо так, особливий інтерес до котрогось із пасажирів. І взяла на кораблик дитину задля якоїсь своєї, особливої, не відомої нам мети.
– То нас не стосується.
– Згодна. Хоча подумати окремо, на дозвіллі, є про що. Але веду ось до чого: маємо другу випадковість. Дівчинка з іграшкою мимоволі провокує Лялькаря на вчинок, за який довелося доволі агресивно віддуватися його матері. Якби дівчинки на прогулянці не було, я б не звернула на Рувимових спеціальної уваги. Ну, а потім Поль, відчуваючи провину й намагаючись загладити її, сподобатися мені, щось для мене зробити, охоче пояснив, хто вони такі. Я відразу склала два факти. Від тебе, Розо, почула, що Лікакіс узяв під опіку вдову помічника оберполіцмейстера Рувимова. – Вона виставила вказівний палець. – Ми вже до того знали про нездоровий інтерес убивці до іграшкових ляльок. – Поруч виставила середній. – Знову ж таки, Розо, ти чула, як босяки з київського «Купідона» згадували якогось Зевса й боялися, щоб не дізнався про їхні вчинки. Уже коли поверталася вчора з прогулянки, зрозуміла помилку у висновках. Ну, не так помилку, як неточність. Була переконана: месьє Зевс причетний до випадків зі зламаними іграшками, покриває вбивцю. Інцидент на кораблі підказав: Лікакіс опікується родиною Рувимових з якихось своїх міркувань. Штейгауз, як родич дружини, прокручує свої оборудки теж під його опікою, а правильніше сказати – під прикриттям. Але навряд такий, як Зевс Лікакіс, благословить убивства малолітніх повій, ще й у такий спосіб. Ось на що хотіла зробити ставку до того, як потрапила в пастку й полон.
– Ставку?
– Крутила в голові різні комбінації, як би дізнатися більше про Всеволода Рувимова, а потім прийти із цим до месьє Зевса. Пошук варіантів забрав би часу, згодна. І тут наступна випадковість: мене запрошує на прийняття особисто Ося Штейгауз. Часу дав мені дуже мало. Тож я знайшла спосіб послати вам, пане Коваленко, записку. Де вказала прізвище того, кого підозрюю. Не думала, що вскочу аж у таку халепу. Та все ж підстрахувалася.
– Як бачимо, не дарма, – сказав Гліб. – Далі задачку розв’язувала вже Роза. Рівняння з усіма відомими.
– Не зовсім з усіма. Та й відомими не до кінця, – завважила Лисиця. – Але хід думок, Анько, уже зрозуміла. Одне не ясно поки: ти ж не могла знати, що тебе повезуть до лігва Лялькаря. От не могла, хоч ти лусни!
– Знаєш байку про те, як судили щуку?
– До чого тут щука?
– У двох словах: найстрашнішою для себе карою за зроблене риба щука назвала утоплення. Робила все, аби судді впевнилися: щука боїться води. Тому й винесли їй найстрашніший, як уважали, вирок.
– От любиш ти по-розумецьки балакать!
– Нічого, як ти кажеш, розумецького. Я вибрала момент і дала Штейгаузу з Ляміним зрозуміти: дуже боюся постати перед Рувимовою. Боялася, звісно, – призналася, – але ж мала надію: ви вдвох зрозумієте підказку. І знайдете якомога швидший спосіб змусити великого й могутнього Лікакіса втрутитися особисто. Тобто поїхати до Рувимових додому. Я ж тягнула час так довго, як мала сили.
– Ми могли не встигнути. Запізнитися навіть на хвилину, – дорікнула Лисиця.
– Але все сталося вчасно, – посміхнулася Анна. – Ось вам ще одна невипадкова випадковість.
І відсалютувала келихом.
2
– Змарніли, Ярівно, їй’бо змарніли! Наче ж ото на морях були, на сонечках. А приїхало таке!
Помічниця закотила очі, витягнула обличчя, склала руки на грудях. Такою Христина побачила свою королівну, і Анна остаточно переконалася: рішення не оповідати вдома про одеські пригоди правильне. Христі досить знати, що її премудра пані вирахувала й знайшла страхолюда-Лялькаря. Також дівчині варто почути, як вправно допомагали в цій непростій справі Роза й Гліб Коваленко, тому останнього Вольська милостиво пробачила. Нарешті, Христину втішила й заспокоїла Лялькарева смерть, вона сплюнула й сказала спересердя:
– Туди йому й дорога, хай мене Бог простить.
Власну виснаженість Вольська пояснила коротко: роботи було багато, справа надто складна. Христина вдовольнилася цим, відразу заходилася ладнати своїй королівні купіль з лавандовим відваром, щоб Анна розслабилася, видихнула, трохи перевела подих. Запитала з природною цікавістю, як же тепер буде з поліцією та паном Пивоваровим, обом же треба явити душогуба чи бодай докази.