Вольська легко перевела тему. Та й Христя не наполягала. Головне – усе вже скінчилося, вони знову перемогли, учергове стали найкращими. Але згодом, коли милася й справді розслабилася, повернулася до цього важливого питання.
Адже Христина у своїй наївності виявилася абсолютно правою. Почалося все з купця Матвія Пивоварова. Він заради пошуків убивці своєї молодшої доньки Оленьки заварив кашу, втягнув Анну в цю історію, оплачував усі витрати й не вимагав звіту. Власне, його коштом Вольська поїхала до Одеси, за його гроші жила в готельному «люксі». Як виявилося – недарма. Узяла правильний слід, знайшла вбивцю, хай сама ледве не загинула від його рук. Тепер би з’явитися до свого першого справжнього клієнта з перемогою, радіти з того, що зло покаране, узяти заслужену винагороду. Хтозна, а раптом Матвій Никонович з часом порадить її котромусь зі своїх грошовитих знайомих як особу, здатну залагодити делікатну справу краще за неповоротку поліцію й без непотрібного розголосу.
Парадокс у тому, що Вольська не мала змоги вчинити саме так.
Коваленка це бісило так само, якщо не більше. З нього взяли слово не публікувати в Києві нічого, жодного слова про полювання на Лялькаря та кінець божевільного вбивці. Жодних примусів і погроз, лише наполеглива, дружня порада Рози Лисицької. Їй вистачило часу та можливостей, щоб дізнатися: Зевс Лікакіс особисто дбає про нерозголошення всієї цієї історії. Подробиць Лисиця не знала, та публікація в «Одеських губернських відомостях» пояснювала все вичерпно. Як то кажуть, розумному досить.
Згідно з газетною версією, власник відомої в місті шлюбної контори Йосип Штейгауз увірвався пізно ввечері до будинку вдови Рувимової. Мету на момент публікації не встановили, справа під особистим контролем оберполіцмейстера, адже покійний Рувимов був його заступником. Тому не лише начальник – уся одеська поліція вважає себе відповідальною за долю родини покійного. Поки що відомо: хазяйка була в театрі, удома Штейгауз застав лише її сина Всеволода. Між чоловіком та юнаком почалася бійка, і Штейгауз застрелив хлопця. А потім, вочевидь усвідомивши жах скоєного й уявивши свою подальшу долю, пустив собі кулю в серце. Поліцію викликала Ольга Рувимова, щойно повернулася з театру.
Інша версія, опублікована Коваленком, створила б проблеми не одеській поліції. Тим більше – не Зевсу Лікакісу, котрий лишався в тіні і про якого ніхто ніде не згадав ані півсловом. Глібові теж удалося лишитися під час усієї цієї пригоди непоміченим. Агата ж, певно, розказала татові, що з нею весь час сидів якийсь невідомий молодик і розважав грою в карти. Вони ще й встигли трохи подружитися. Незнайомець виявився приємним, дотепним, сипав анекдотами. Отже, поки Гліб нічого не публікує, він у безпеці. Та варто сенсаційній публікації з’явитися, Вовк сприйме її за порушення мирних угод. Відтак у небезпеці опиниться не лише Коваленко, але й Роза з Анною.
Аргументи Гліб зі скрипом, але прийняв.
Для Пивоварова, якому потрібен убивця доньки, вони навряд чи прийнятні. Купцю першої гільдії, депутату київської Думи плювати з лаврської дзвіниці на одеського короля контрабанди та його особисті стосунки з родиною Рувимових і місцевим оберполіцмейстером. Спершу Пивоваров захоче від Анни залізних доказів. Аби отримати їх, треба втрутитися в одеські справи. Розгніваний мільйонер не зупиниться, утягне в історію навіть не розшукову поліцію – цілого київського оберполіцмейстера. Незабаром у справу втягнуться обидва генерал-губернатори. Хтозна, чим усе скінчиться для ворогуючих сторін.
Зате точно відомо: Вольська і в такому разі потрапляє під удар.
Чи захистить її Пивоваров? Отут дзузьки. Навпаки, Харитонов миттю вловить свою вигоду. Виставить вдову-вискочку наклепницею, котрій не дають спокою лаври Шерлока Голмса в спідниці. Або в кращому випадку – Івана Путиліна. Усі високі особи врешті-решт домовляться й помиряться. А Вольській потім хоч у монастир тікай.
Міркуючи то так, то сяк, Анна нарешті знайшла ключове слово в усьому цьому вирі думок.
Докази.
Поки що їх вона має. Бо на власні очі бачила Лялькаря та його живі іграшки, на власні вуха чула щось на кшталт зізнання. Для Пивоварова це лише слова, нічим не підкріплені. Звісно, він повірить. Проте Вольська мусить прийти до нього з вагомішими фактами, ніж слова маніяка та власні здогади й висновки.
І Анна, здається, знала, де в Києві можна роздобути ці факти.
Вона приїхала, коли хворих вивели на прогулянку.
Зблизька пацієнтів божевільні Вольській ніколи не доводилося бачити. Так само життєві обставини дотепер не приводили її до психіатричної лікарні. Кирилівську церкву кілька разів відвідувала, просто з цікавості, кортіло знати більше про київські храми, Анна взагалі цікавилася різними куточками рідного міста. Але знаючи, що тут, зовсім поруч, тримають божевільних, усякий раз почувалася незатишно.
Тепер, переборовши страх, прийшла сюди.
Це, на диво, забрало небагато зусиль. Після кількох годин у полоні та компанії Лялькаря її природа дещо змінилася. Анна далі боялася, стереглася різних справді небезпечних обставин і ситуацій. Усі бояться, така особливість живих істот, не лише людей. Навіть отруйні змії мають інстинкт самозбереження. Проте після недавніх пригод Вольська відчула здатність долати страхи швидше й простіше, ніж дотепер. Тим більше, хворі не ходили парком вільно, без нагляду.
Та й лікар був поруч – додаткове відчуття безпеки.
Звали його Юрієм Яровим, і без рекомендації Анниного сусіди, лікаря Стройла, добитися зустрічі й розмови навряд чи вийшло б. Прочитавши записку приятеля, Яровий помітно пом’якшав. Загалом він мало нагадував типових лікарів, якими їх звикли бачити. Без черевця, без бороди з ниточками сивини, без окулярів чи пенсне. Аби не білий халат, Вольська швидше б прийняла його за циркового борця чи гімназійного вчителя гімнастики.
– Прогуляймося, Анно Ярославівно, – запропонував Яровий, вислухавши прохання. – У нас тут бабине літо відчувається особливо.
– Люблю такі дні осені, – погодилася Вольська.
Вони залишили кабінет, вийшли в парк. Кілька пацієнтів у сірих однотипних піжамах чемно кивнули лікареві. Один навіть уклонився в пояс, опустивши витягнуту вперед руку до землі. Потому легенько підстрибнув, замугикав щось собі під ніс.
– Зараз збере он там, на галявинці, ще кількох. Почне урок танців, – сказав Яровий. – Цікавий і дивний випадок, Анно Ярославівно. Уявляєте, мав свою танцювальну школу. Зірок з неба не хапав, але й останнім не був. Поки один провінційний купчик не вирішив, що його доця повинна танцювати в балеті. А доця, пардоньте, корова. Є ж особи, яким ніколи не навчитися танцювати.
– Як співати, малювати, складати вірші, – підхопила Анна. – Чи їздити верхи, наприклад. Чи водити авто.
– Розумієте, про що я. Чудово. Словом, доця танцювати не навчилася. Купчик затягав учителя по судах. Школу довелося закрити, а це – справа життя. Ось і клацнуло в чоловіка щось у голові. Рідні привозять його сюди саме восени, коли загострення.
– Таке лікується?
– Як вам сказати… – лікар потер перенісся. – Ви ж не з цим до мене прийшли. Вас цікавить Всеволод Рувимов, мій пацієнт. І ви кажете, він помер.
– На моїх очах, – Анна вирішила обмежитися цим.
– Вам пощастило. Не тому, що бачили смерть людини. Якби не ця обставина, я б навряд дозволив собі розголосити вам лікарську таємницю. Хай навіть вас рекомендує мій гарний товариш пан Стройло.
Вони неквапом прогулювалися, поступово відходячи в глиб парку, де було менше людей.
– Ви прийняли Всеволода влітку.
– Дозвольте спитати: чому раптом він узагалі зацікавив вас?
– Я виконую делікатне доручення, – Анна передбачила питання й підготувала відповідь. – На відміну від вашого пацієнта, мій контрагент живий і дай йому Боже здоров’я. Тож маю зберігати його таємницю, включно з особою. Це завадить нашій розмові?