– Зовсім ні. Бачу себе на вашому місці. Покладаюся на вашу порядність. Ви ж подбаєте, аби почуте тут не пішло далі широко.
– Це збігається з моїми інтересами. Мій контрагент так само не зацікавлений у розголосі. Надто особисте.
– А докладніше? Без імен та прізвищ. Мушу знати в загальних рисах предмет інтересу.
– Людина, яку я представляю, переконана: Всеволод переслідував його доньку. Скажімо так, тут, у Києві, у вашого пацієнта знайшли не зовсім пристойну фотографію згаданої дівчини. Про обставини дозвольте промовчати.
Яровий якийсь час крокував алеєю мовчки.
– Спробую вгадати, – заговорив нарешті. – Ідеться про дівчину років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Може бути шістнадцять, але виняток. На фото дівчина перевдягнена лялькою. І знімки, гм, не зовсім пристойні.
– Саме так, – кивнула Анна. – Зовсім непристойні.
– Його матір, Ольга Іванівна, найперше показала мені кілька подібних картинок. Із цим вони приїхали до мене. Пані Рувимова хотіла дізнатися, чи таке лікується.
Вольська відчула, що наближається до мети візиту, і стала дуже обережною, щоб не виказати більшої інформованості.
– Мала на увазі, чи можна вилікувати молодого чоловіка від зацікавленості порнографією?
– Там усе складніше, Анно Ярославівно. Хлопчика з дитинства цікавили дівчачі іграшки. Найперше ляльки, хоча, на свій сором, інших не знаю.
– Дівчатка можуть гратися чим завгодно. Навіть олов’яними солдатиками.
– Якби ж Всеволод грався солдатиками! – Яровий хлопнув себе по боках. – Хлопчик узагалі чим старшим ставав, тим більше тяжів до дівчачого. Ви бачили його? Та Господи, бачили ж! Довге волосся, доглянуті руки, пудра, помада…
– Не придивлялася. Волосся кинулося в очі, справді. А все інше…
– Тоді вірте мені! – відрізав лікар. – Причому сили, фізичної сили, йому не бракувало. Тато – поліцейський, причому не остання персона в Одесі. Дуже хотів сина, мріяв бачити в ньому мужчину. Такого, знаєте, мужика. – Яровий зробив борцівський жест, напнув щоки. – Ну, ви мене розумієте. Власноруч облаштував у них в будинку кімнату для гімнастичних вправ. Всеволод підлітком почав тягати гирі, гантелі. Зі слів матері, плавав, як риба, батько за першої ж нагоди вивозив сина на море, змушував плавати до нестями. Парадокс у тому, що хлопцеві подобалося бути фізично сильним, гартувати м’язи. Але тут, – лікар торкнувся пальцем лоба, – він лишався жінкою. Гаразд, дівчинкою, дівчиною. Одного разу, зі слів матері, батькові урвався терпець. Він почав ламати синові іграшки. Мовляв, ламай себе, будь мужчиною. А хлопцеві дуже хотілося подобатися татові, виправдати його надії. Тож надалі ламання іграшок у його розумінні, отут, – Яровий знову постукав по черепу, – зробилося таким собі процесом мужніння.
– Рувимов-старший винен у тому, що його син повільно та впевнено божеволів.
– Я б не був надто категоричним, Анно Ярославівно. За свою практику тут бачив чимало пацієнтів зі, скажімо, невизначеною особистістю. Навіть не про роздвоєння йдеться. Частіше чоловіки відчувають себе жінками десь глибоко-глибоко всередині. І навпаки, хоч ці випадки не такі часті. Або, припускаю, жінки звертаються рідше. На те є свої причини, довго розказувати, невдячна справа…
– То й не треба, – Вольській не хотілось далеко відходити від теми. – Пані Рувимова обстежувала сина в Одесі?
– За життя чоловіка це було неможливим. Син високого поліцейського чина раптом у божевільні… Я в Києві не можу собі такого уявити.
– Отже, вони приїхали до вас, коли глава сімейства… помер?
– Це все, що дозволила собі сказати пані Рувимова. Я не наполягав, їй без того непросто. У сина немає іграшок, тож він десь бере похабні знімки. Ще й відповідні, з лялечками. Матуся боялася наслідків.
– Яких?
– Теж не пояснила. Сказала тільки – невідворотних. Мені вдалося витягнути з неї ще дещо. І то не відразу, десь на третій день лікування. Визнаю, це трошки допомогло. Принаймні я почав краще розуміти природу пацієнта.
Анна зупинилася, стала перед Яровим, поклала руку йому на плече, подивилася в очі.
– Ми почали розмову – тож давайте вже до кінця. Що такого витягнули з нещасної матері? Всеволоду вже не зашкодить. Я мовчатиму. Але ж ви дещо зрозуміли, тому я теж хочу.
– Чому я готовий це розкрити вам, Анно Ярославівно? – лікар питав більше сам себе, ніж її. – Знаєте, часом є потреба з кимось поділитися чужою таємницею. Особливо коли вона не так шокувала, як дещо пояснила. Не хочеться тримати в собі, а першому-ліпшому не скажеш. Щось мені підказує, ви не підете звідси, щоб уже до вечора розпатякати почуте всьому Києву.
І він розповів.
3
– Не вбивав? – Коваленко відмовлявся вірити власним вухам. – Що значить – нікого не вбивав?
– Я не сказала – нікого, Глібе Андріяновичу, – зітхнула Вольська. – Всеволод Рувимов, наш однаково нещасний та безжальний Лялькар, убив п’ятьох дівчат в Одесі й збирався вбити щонайменше трьох, яких сам вибрав на знімках. Жертв йому доставляв Ося Штейгауз з мовчазного дозволу Ольги Рувимової та за її ж гроші. Коли Лялькар був тут, у Києві, і матінка спробувала лікувати його, Сева відчув черговий потяг. У такі моменти, як розумію, Лялькар почувався дуже погано. Найперше боліла голова, чим далі, тим сильніше мучився. Тож терміново потрібні були дієві, прости Господи, ліки.
– Жива іграшка?
– Марія Сердюк, п’ятнадцять років. Малолітня повія, цих «Купідон» теж вербував. Дівчину організував Петро Лямін на прохання свого партнера Осі. Думаю, Лялькар вибрав її з кількох варіантів на фотографіях. Але Ольгу Пивоварову він не вбивав.
Вони сиділи в альтанці.
Повертаючись додому після розмови з лікарем, Вольська від несподіваного осяяння відразу поїхала в редакцію по Гліба. На місці його не застала, залишила записку. Коли за дві години Коваленко таки з’явився, йому ще й перепало, чому так довго. Христя, ще не остаточно пробачивши Глібові нахабство, теж насварила гостя. Утім, радше для порядку, ніж по злобі. Подала свіжоспечений ароматний штрудель, каву, млинці й наливку. До неї більше прикладався Коваленко, натомість Анна цього разу навіть за компанію не покуштувала. Їй хотілося чимшвидше поділитися разючим відкриттям. Не нагнала навіть Лорда, добродушний пес примостився в ногах і раз у раз мотиляв хвостом.
– Я могла здогадатися про це сама. Але ви, пане Коваленко, могли ще раніше.
Гліб закашлявся, бо в цей момент саме пив чергову чарочку.
– Навіть так?
– Ви знайшли труп Оленьки. Ви мали нагоду роздивитися мертве тіло з усіх боків. Що ви побачили? – Репортер хотів сказати, сищиця жестом зупинила його, вела далі сама. – Видовище збило з пантелику вас, потім повело хибним слідом мене. А з появою Лисиці ми всі дружно пішли не туди.
– Але ж Лялькар…
– Всеволод Рувимов, якого мимоволі, не підозрюючи про це, звів із розуму та зробив Лялькарем рідний батько, – убивця. Він став чудовиськом, бо його не водили до лікарів. Спершу вважали потяг до ляльок дитячою примхою. Потім Рувимов-старший дбав про свою репутацію справжнього жорсткого мужика. І, шукаючи вбивцю доньки купця Пивоварова, я, теж мимоволі, з вашої підказки та з вашою допомогою знайшла вбивцю Марії Сердюк. І п’яти інших нещасних дівчат, яких Лялькар робив своїми іграшками та «ламав», бо хотів стати мужчиною в пам’ять про батька.
– Батько знущався з сина.
– Так, – твердо мовила Анна. – Тільки ж хлопець хотів припинити це. Він буде мужчиною – татусь перестане гніватися й карати. Проте іншого способу, крім як ламати іграшки, Всеволод не бачив. Батько сам, розумієте, пане Коваленко, сам вбив йому в підсвідомість такий шлях. Ламання іграшок, а отже – насильницька смерть, заподіяна власноруч, у хворій голові Лялькаря вважалася проявом чоловічості. – Вона захопилася, дозволила собі відволіктися від основного. – Утім, закінчімо з ним. Знаєте, що прискорило трагічний хід подій? Цією весною Рувимов-старший дізнався таке, що переповнило чашу його терпіння. Поліцейські агенти ловили в одеських притонах чоловіків, які перевдягалися в жінок.