– Содоміти.
– Без подробиць. – Вольська наморщила носа. – Такі притони, знаю від чоловіка, є й у Києві. Поділяються на дві категорії. Одні – брудні, таких більшість. Інші – для вищого товариства, аристократичні, з претензією на вишуканість. Із цих поліція бере данину. Заразом виявляючи тих, кого можна шантажувати й таким чином вербувати. Якось там застали Всеволода Рувимова. – Вона перевела подих. – Батькові доповіли, розголосу уникнули. Рувимов того ж дня виклав усе дружині. І втратив контроль над собою. Затявся зробити з сина справжнього мужчину. Для цього вирішив піти найпростішим, як уважав, шляхом. – Тепер сумно зітхнула. – Тато купив синові повію.
– Це Рувимова сказала лікарю?
– А також – що досвід вийшов невдалим, чоловік зазнав краху. Далі, Глібе Андріяновичу, лише мої припущення. Але знаю з уривків розмов достатньо, щоб уважати їх правильними чи дуже близькими до істини. Отже, – Анна переплела пальці, – Рувимов, як і всі в одеській поліції, знав, що прикриває шлюбна контора Йосипа Штейгауза. Він також знав, ким прикривається сам Ося. Витоку інформації звідти бути не могло. Тож Рувимов велить Штейгаузу знайти малолітню повію серед тих, кого його контора постачає багатим клієнтам з певними смаками та переправляє морем до Туреччини чи ще кудись за кордон. Умова: хлопця заводять ляльки, тож дівчину слід відповідно вдягнути. Побачивши перед собою ляльку, іграшку, Всеволод своїми сильними руками її зламав.
– Убив?
– Або на очах у батька, або, що ймовірніше, біля тіла його застав Ося й доповів негайно Рувимову. Батько, звісно, наказав підчистити все. Тим більше, нещасну дівчину ніхто особливо й не шукатиме. Тут знову лише припущення, і теж – дуже навіть імовірні. Ольга Рувимова вбила свого чоловіка приблизно в той самий час. Думаю, вона таким чином хотіла врятувати сина від батьківської розправи. Після того, що сталося, суворий поліцейський вирішив позбутися сина, який не виправдав надій, а тепер ще й зробився небезпечним. Може таке бути?
– Цілком.
– Ольга Іванівна діяла емоційно. Потім покликала Штейгауза. Вимагала допомогти, бо вважала Осю чоловіковим спільником. Ося ж не знайшов нічого кращого, як просити допомоги в Зевса Лікакіса, чоловіка своєї тітки. Як вони з Рувимовою пояснили те, що сталося, для мене назавжди буде секретом. Але справжньої причини Вовк не знав. Я особисто мала нагоду в цьому переконатися, та й ви з Розою теж. Проте невдовзі після першого вбивства Лялькаря потягнуло на наступні. Пані Рувимова користувалася послугами Штейгауза й далі, виправдовуючи себе тим, що жертви її сина самі винні, обрали собі такий шлях. І все ж таки після п’ятого вбивства вирішила знайти спосіб припинити це, зупинити сина. Так вони опинилися в Києві. Ми знаємо – вилікувати Лялькаря не вдалося, надто запущена хвороба. Свідчення тому – Машенька Сердюк, чергова жертва на його вівтар. Нарешті все.
Вольська ляснула долонями, Лорд підняв на звук цікаву морду, дружньо тявкнув.
– О, правда, – мовила Анна. – Значить, у нас би все складалося зі Всеволодом Рувимовим. Картина ідеальна. І кожна жертва в неї лягає. Лягла б і Оленька Пивоварова. Якби на момент її вбивства Лялькар ще був у Києві.
Прозвучало це урочисто. Таким тоном оголошують про важливе наукове відкриття. Або – доводять власну теорему.
– Чорти б мене взяли, – прошепотів із придихом Гліб.
– Повернімося до вас, – повела далі Анна. – Ми зупинилися на тому, що ви побачили на місці вбивства Оленьки. Дівчину, перевдягнену лялькою. Ми точно знаємо, що вона позувала так званому Майстрові. А Майстер працював на Ляміна. Ще ми знаємо важливий факт, який ви мусили б завважити раніше за мене. Походження жертв та спосіб убивства. Дівчина-повія з самого київського дна – і купецька донька, розбещена аристократка. Розходиться з ціллю, пане Коваленко.
Репортер лунко ляснув себе розкритою долонею по лобі.
– Чорти б мене взяли! – повторив. – Марію та інших дівчат, тих, одеських, добирали за одним принципом! Їх ніхто б не шукав! Зникнення ніхто б не помітив! А їхні вбивства, якими б жорстокими не були, ніхто б толком не розкривав! Ті дівчата нікому не потрібні! Прикро, обурливо, тільки ж пані Рувимова права! Жорстока правда, сумна правда – але ж правда, Анно Ярославівно! Маєте рацію. Мусив порівняти дві київські жертви Лялькаря й помітити контраст.
– І ще одне, – сказала Вольська. – Тіло Оленьки Пивоварової ніхто не калічив. Її задушили. Вона лежала, з ваших же слів, розкинувши руки-ноги. Натомість Марія Сердюк, як і попередні жертви, справді мали вигляд зламаних іграшок. Отут я повинна була засумніватися. Мене ж, як і вас, збили лялькові перевдягання. Таким чином, Глібе Андріяновичу, та, кого ми вважали черговою й останньою іграшкою Лялькаря, насправді вбита кимось іншим.
– Але в такому разі…
– Що?
– Коли так… Ну… Убивця доньки Пивоварова мусить знати Лялькаря особисто. Або принаймні – про його злочини.
– Зовсім ні, – відрізала Анна впевнено. – Нагадаю вам ваші ж слова: Ольгу вбили, але не скалічили. Якби ви з притаманною вам ретельністю не дізналися б про іншу жертву, теж убрану лялькою, я б не пішла хибним слідом. Згодна, Лялькар у такому разі дотепер би ламав іграшки. Наші дії зупинили його, хай у трагічний спосіб.
– Іншого я не бачу зараз, – вставив Гліб.
– На жаль, згодна. Не про те йдеться, – відмахнулася Вольська. – Особисто знав Лялькаря та його пристрасті хіба пан Лямін. Який загинув від його ж рук, отримавши бумерангом те, що заслужив. Можна припустити, що Лямін убив Оленьку. Тим більше, Майстер працював на нього, тож імовірність особистого знайомства з дівчиною існує. Мене зупиняє від такого висновку спосіб її убивства. Лямін легко міг імітувати почерк Лялькаря та збити зі сліду. Аби знав, що на той слід уже хтось вийшов і йому є кого дурити. Чи міг вбити дівчину сам фотограф? Теоретично так. Мотив? Для чого йому так підставлятися? Висновок, пане Коваленко, напрошується один.
– Який? – Гліб подався трохи вперед.
– Зв’язок між Ольгою та іншими жертвами – непрямий. Той, хто її вбив, нічого не знав ані про Лялькаря, ані про зламані ним іграшки. Убивця навіть не думав плутати сліди. Про це свідчить той факт, що він залишив жертву в будинку, де все сталося. Таким чином, Майстер теж відпадає, бо то він наймав дім під фотостудію. Схоже, зробив свою справу й пішов собі, залишивши дівчину перевдягатися. Не треба, щоб їх бачили разом.
– Логічно, – визнав Коваленко.
– Але історія родини Рувимових зараз дала підказку.
– Тобто?
– Ланцюг трагічних подій, який я зараз відтворила зі шматочків почутого й розірваних фактів – наслідок емоцій. Ані Рувимов, ані його дружина не діяли раціонально. Просто не могли. Відповідно, убивство Оленьки Пивоварової теж не готувалося. Його вчинили спонтанно, на емоціях. Доказ тому – вбивця не думав ховати діяння своїх рук. Піддався пориву, напав, задушив, злякався сам себе, втік. Але чим викликані емоції? – тепер уперед подалася Вольська. – В обох випадках до злочину підштовхнула любов.
– Кохання?
– Любов, – поправила Анна. – Батько дуже любив Всеволода. Тому вирішив позбавити його страждань. Так. Рувимов-старший щиро вважав: його син страждає. Від того став небезпечним. Краще батько сам забере його життя, ніж потім, через якийсь час, хлопець усе одно опиниться чи в тюрмі, чи в божевільні. Батьківська любов, Глібе Андріяновичу, іноді проявляється дуже дивно.
Коваленко вклякнув у плетеному кріслі.
До нього лиш зараз почало доходити сказане Вольською.
– Чорти б мене взяли… Ви вважаєте, що…
– Я мушу подумати, – перервала Анна.
Сама здивувалася як здогаду, так і власному спокою.
4
Дві мереживні серветки.
Стільки часу забрали у Вольської роздуми. Першу сплела в садку, за другу взялася в кабінеті. Уже впоравшись з половиною, Анна нарешті змогла скласти подумки остаточну версію, зважити аргументи й переконатися в правоті. Не переконати себе – саме переконатися. Адже поки спиці бігали в руках і тихенько стукали одна об одну, Вольська весь цей час подумки шалено сперечалася сама з собою. Спершу доводила щось собі, потім – знаходила аргументи проти, розбивала їх ущент. І знову давала слово тій своїй половині, котра вперто відстоювала несподіване й разюче відкриття.