Могла кинути серветку, бо нарешті відхилила останнє заперечення. Та звичка доводити до кінця навіть дрібну справу переважила. Тож умостилася зручніше, доплела візерунок. А заразом прокрутила в голові все, що склалося. Й остаточно переконалася: усе правильно, тепер лишається тільки діяти.
Анні вистачало доказів, адже покладалася на логіку й довіряла інтуїції.
Інша річ, імовірного вбивцю своєю логікою до стіни не притисне.
Тож на ранок Вольська почала активно діяти. Нічого особливого й вигадливого. Просто написала записку, зіпсувавши три аркуші, перш ніж лишилася задоволена текстом послання. Відправила Христину до адресата й попередила: вручити треба в руки, особисто. Скажуть – нема вдома, треба чекати, поки повернеться. Скільки б часу це не забрало.
– Коли прочитає, тобі головне – нічому не дивуватися, – попередила Анна.
– Тю, Ярівно! З вами поживеш, то не здивуєшся, коли й звірі заговорять! – відмахнулася Христя.
– Усе одно, в дурочку не грайся, – сказала Вольська суворо. – Частіше це треба задля справи. Тепер усе навпаки. Роби так, щоб він зрозумів: ти записку читала, усе знаєш, особа втаємничена. При цьому – нас із тобою таких здогадливих і обізнаних лише двоє. Коротше кажучи, ти не перша скрипка, але й не остання.
Христина пішла. І Анна відчула порожнечу. Вона не любила таких моментів. Ніби все зроблено, лишилося чекати результату. Тільки ж де взяти сили, щоб перетерпіти оце чекання. Зайняти себе в подібні години Вольська не могла нічим. Книжка не читалася, бо літери стрибали перед очима й нічого не розуміла, немов дивилася на китайські ієрогліфи чи взагалі – на чистий аркуш. Варити каву не вміла, узятися за це – ще більше себе накрутити й роздратувати. Прогулянка в садку теж не пішла в радість, а бажання Лорда гратися несподівано збісило. Анна нагримала на собаку, пес образився, подибав геть, і їй відразу стало соромно. Теж мені, зірвалася на прирученій тварині…
Помічниця повернулася майже за чотири години. Захекалася, бо спішила. Чекати адресата таки довелося. Записку передала з рук у руки. Як запитав гнівно, що все це означає, – набралася нахабства, від пояснень вислизнула, ще й трошки погарикалася. Такого адресат точно не чекав від простуватої дівчини. Поміняв тон, спробував витягнути більше інформації. Не вдалося, тож розірвав записку, жбурнув уривки Христині в лице, заявив – жодної відповіді, його це взагалі не стосується. Пригрозив поліцією, якщо побачить дівчину знову, хай і на протилежному боці вулиці.
– А ти що на це? – поцікавилася Анна.
– Валяйте, кажу, пане. Гукайте поліцію хоч зараз. Ондо двірник, у нього свисток, хай кличе городового. Тільки ж, кажу, дочекаймося разом, – Христя була собою дуже задоволена.
– Покликав? – відповідь Вольська знала.
– Ой, та хто там кого позве! Вибатькував мене на чотири боки. Бовкнув – говоритиме з хазяйкою. Пішов геть.
– Значить, помилки нема, – підсумувала Анна. – Він не написав записку, бо власноручна відповідь буде доказом проти нього. Якщо письмово погодиться, вважай, зацікавився, перейнявся, не байдужий. Тим вечором думав не головою, серцем, хай би там як це не звучало. Зараз уже ворочає мізками. Відмови досить і на словах.
– То марно все? – у Христиному голосі бренькнув сум.
– Навпаки. Говоритиме з хазяйкою – це навіть не натяк. Прийняв виклик і запрошення. Але прямо не сказав. Боїться себе виказати, тільки незграбний дуже у своїх страхах. Він думає, Христино, що конспіратор. Отаке в нього уявлення про конспірацію. Вбивцею зробився випадково, у глибині душі шкодує про скоєне. Зараз ми з тобою посіяли паніку. Тому він усе заперечує – і водночас дуже хоче почути, що ж мені відомо.
– То ви підете?
– Він прийде сам. Як відчувала, призначила час із великим запасом. Погано, звісно, що він тебе бачив зблизька. Тільки навряд чи після нашої зустрічі озиратиметься…
О сьомій вечора Вольська спостерігала захід сонця на Володимирській гірці. З дому вийшла раніше, бо треба було зробити ще кілька приготувань. Сіла в «Кондитерській Семадені», попросила кави, тістечко, папір, конверт, перо й чорнило. Написала кілька речень, послала з конвертом хлопчика-кур’єра.
Підстрахувалася, не зайве, можливі всякі варіанти.
Ще за годину коротко переговорила з тим, хто отримав записку, кинув усі справи, примчав стривожений, почав відмовляти від ризикованого плану. Анна запевнила – жодних ризиків, здивувавши співрозмовника холодним спокоєм.
Нарешті неквапом пішла вгору.
Христину зачепила поглядом відразу. Дівчина вдягнулася інакше, ніж ходила вдень, частину обличчя прикрила хусткою. Займала себе лузганням насіння, теж помітила Вольську й надалі мусила тримати в полі зору. Щойно Анна зустрінеться з ним і завершить розмову, вони розійдуться. Далі до справи береться Христя Попович, робитиме те, що вже добре вміє, – простежить. Анна вже знала, чим його провокувати, і була впевнена – на провокацію піддасться.
Убивця – але ж боягуз.
Час спливав. Той, на кого чекала Вольська, запізнювався. За пів години Анна зрозуміла: далі отак ходити алеєю туди-сюди вже буде не надто пристойним. Зловила кілька зацікавлених чоловічих поглядів, один добродій навіть привітально підняв капелюха. Зробилося незатишно, і Анна зрозуміла: десь не додумала, не все прорахувала, щось пішло не так.
Гуляти далі не мало смислу.
Зробила жест Христині, пішла до виходу з парку, подумала – рушила вгору. Помічниця наздогнала вже біля Михайлівського монастиря, відсунула хустку від очей на лоба, видихнула:
– Не прийшов, падлюка.
– Прийде. – Вольська намагалася говорити впевнено, аби роздушити черв’ячка сумніву, що заворушився десь усередині. – Не сьогодні, так іншим разом. Не сюди, так деінде. Дасть про себе знати, і то дуже скоро. Може, він і приходив. На розвідку.
– Я б засікла!
– Вірю. Тільки ж він міг бороду начепити. Або перуку. Або перевдягнутися босяком.
– І то так, – зітхнула Христя. – Клюнув карась, та зірвався.
– От правильно ти його назвала – карасем. Не щука, не хижа риба, хоч, певно, себе такою вважає…
Поки шукали візника, місто пірнуло в сутінки.
На Татарку доїхали мовчки, бо справді не було про що говорити. Вийшли, Вольська розрахувалася, відпустила коляску. Христина відчинила хвіртку, зачинила за Анною.
Щось не так.
Лорд не вибіг назустріч. До цього дійства вже звикли, і Вольська вирішила: собака досі ображається, бо насварили вдень. Проте більш добродушного пса вона в житті не бачила. Тож навряд Лорд триматиме образу довго.
Може, спить.
Христина ж, схоже, на це не зважала. Уже ступила на ґанок, відчинила двері, гукнула через плече:
– Та заходьте вже, Ярівно.
– Зараз.
Христя зникла всередині. Анна постояла, замислено переступила з ноги на ногу. Потім неспішно завернула за ріг ліворуч, пішла довкола.
Завернувши знову, опинившись ззаду будинку, побачила Лорда в місячному сяйві.
Пес лежав на боку впритул до стіни.
Голова з роззявленою пащею вивернута неприродньо.
Вольська тихо скрикнула, сахнулася.
– Христю, – прошепотіла.
Під ногою хруснуло скло. Щось змусило глянути на вікно, недалеко від якого поклали вбитого пса. Віконниці вони зачиняли лише на ніч. Як виходили сьогодні, лишили. Зараз вікно, нічим не захищене, зяяло чорною порожнечею. Частинки виваленого скла розсипалися по землі.
– Христю, – повторила Анна вже голосніше, тут же зірвалася на крик. – Христино!
Крутнулася, побігла назад. Скочила на ґанок, рвонула двері, пройшла всередину. Завмерла при вході до залу. Місячного світла досить, щоб побачити там Христю, на колінах. Над нею – постать, права рука притискала револьверне дуло до потилиці дівчини.