– Я вже зачекався, Анно Ярославівно.
– Для чого собаку вбили. – Вольська мовила не злякано, утомлено, так мама говорить до сина-бешкетника, з яким ладу нема.
– Він кинувся на мене. Загавкав.
– Лорд так усіх гостей зустрічає. Навіть непроханих. Він не сторожовий пес. Був би таким – порвав би вас, пане Алмазов.
Артист Корній Алмазов загрозливо ворухнув озброєною рукою.
– Мама… – вичавила Христина, коли дуло вперлося в череп сильніше.
– Ви не прийшли на переговори. Ви надумали розрубати вузол одним махом. Раз і назавжди, – голосно сказала Анна. – Вас не цікавило, що я пропонуватиму в обмін на мовчання.
– Удова поліцейського захоче грошей, – упевнено промовив баритон. – Анно Ярославівно, ви ж ніхто для поліції. Вас слухати не захочуть. При першій нашій зустрічі призналися, що дієте в інтересах батьків Оленьки. Я ще тоді закинув вам претензію стати кимось на кшталт Голмса в спідниці. Тільки ж, пані Вольська, той найкращий у світі детектив – персонаж вигаданий. Плід чужої фантазії, як інші книжкові герої. Їх не буває в житті, благородних графів Монте-Крісто, розбійників Робін Гудів, кого там ще вигадали задля забави. Люди тікають від реального життя – і вірять у придуману справедливість.
– До чого цей спіч, пане Алмазов?
– До того, що ви граєтеся. Уявили себе київським утіленням особи, вигаданої англійцем. Якому за вигадку платили грубі гроші. Якби мали щось доказове проти мене, уже привели б поліцію. Але ви, удова слідчого, чудово розумієте: крім диких припущень у вас на мене нічого нема. Поліція вас засміє, ще й принизить. Ні, туди ви не підете, надто горда.
– Ви проникли в мій дім, знаючи, що мене тут нема. Ви вбили мого собаку. Скрутили голову. Як раніше вдарили головою об край столу Оленьку Пивоварову. Лють додає сили, дуже добре це знаю. Ви залізли через вікно, вибивши скло. Ви прийшли зі зброєю. Ви захопили заручницею мою помічницю. Отже, Корнію Івановичу, мої припущення не такі вже й дикі.
– Ви написали в записці чітко, чорним по білому. Або ми домовляємося з вами, або я матиму справу з паном Пивоваровим. Так, поліція вам не повірить – зате повірить батько Оленьки. Будь-якому вашому слову, це ви теж вірно написали. Йому треба знайти цапа-відбувайла. Я ще тоді визнав: дорослий коханець юної розпусниці годиться на цю роль абсолютно. Ось чому я тут. Ви не лишили мені вибору.
– Але я пропонувала домовитися.
– Пані Вольська, я знаю про підлість поліції. А вдови поліцейських, які не мають засобів для існування, – ще ті зміюки. Я б змушений був платити вам усе життя. Для вас це вигідніше, ніж один раз узяти винагороду від Пивоварова. Вам легше визнати свою безсилість у пошуках перед ним. Пивоваров пробачить. Зрештою, його ніхто не змушував звертатися по послугу до жінки, за якою ніхто й ніщо не стоїть. Ні-ні, вам вигідніше тримати за горло мене. Я вас вирахував, і я вам цього не дозволю.
Клацнув зведений курок.
– Мама, – писнула Христина. – Отче наш, сущий на небесах…
– Веліть своїй прислузі заткати писок, – просичав Алмазов.
– Тут нема прислуги. Це моя помічниця.
– Хоч чорт із рогами! Аби рота закрила! – артистові почали здавати нерви.
– Христю, помовч трохи. Потерпи.
Дівчина схлипнула.
– Отак, – Алмазов задоволено крекнув.
– А тепер скажіть, що хочете зробити. – Збоку виглядало, ніби Вольська зовсім не хвилювалася. – Застрелите нас по черзі, розкидаєте речі кругом, аби нагадувало грабіж? Нонна знає чи це буде ще одна ваша таємниця від неї? Довго збираєтесь так терпіти? Якщо Нонна здогадається, бодай натякне – ви вб’єте її теж? З револьвера чи задушите, як… – коротка пауза, – мого мирного песика?
– Що б я не скоїв зараз, ви, саме ви не лишили мені вибору, – вперто правив своє Алмазов.
– Той, хто вбив один раз і не був покараний, неодмінно зробить це вдруге, – завважила Вольська повчально. – Не раз говорили про це з чоловіком, і, на жаль, змушена визнати його правоту. Та ось же на вашому прикладі. Думала, вам бодай цікаво дізнатися, що в мене на вас є.
– Нічого нема!
– Ну, якось же я здогадалася.
– А справді, – цікавість поволі брала своє. – Тільки коротко і ясно. До ранку патякати з вами не можу. Завтра в мене ангажемент.
– Ви самі мені все сказали, – пояснила Анна просто. – Навіть не задумалися над цим. Згодна, сказане можна трактувати по-різному. Тоді, під час нашої зустрічі, не шукала двоякого тлумачення. Тепер теж не шукаю. Бо воно не двояке.
– Голову морочите. Забалакуєте. Тягнете час, пані Вольська.
– Ви назвали Оленьку своєю маленькою дівчинкою.
– То й що?
– А потім – донечкою. Вам тридцять, Ольга за віком годиться вам у молодші сестри. Проте батьківські або материнські почуття людина може мати й до молодших за себе коханок і коханців. Донечка. Дитина. Значення слів дуже близьке. Ви вбили ту, кого уявляли донькою цілком щиро. Тут щойно хтось розпинався про вигаданих персонажів. Це підходить і до вас. Ви вигадали себе – і вигадали собі доньку. У якийсь момент вирішили: краще вбити її з любові.
– Я не вбивав! Я штовхнув її надто сильно! – вигукнув Алмазов. – Вона падала в прірву, розумієте! Я вистежив її! Я бачив, як вона оголяла себе перед тим паскудником з бакенбардами! Коли він пішов і залишив її, я спробував з нею поговорити! Думав переконати, умовити почати нове життя! Я справді ставився до неї і як до коханки, і як до доньки! Та, Господи, вона сама інколи звала мене таточком, татусем!
Від збудження й напруги в Алмазова трусилися руки. Він не забирав дула, і Христина всякий раз тихо зойкала, коли ствол дряпав її голову.
– Приблизно так я собі все й уявляла, – кивнула Анна. – Ну, а друга підказка, насправді головна: того вечора.
– Яка?
– Ваші слова: того вечора ви були з Нонною. Мене мусила насторожити така необережність. Проте ви відразу згадали газети, і я вирішила: вас справді налякала публікація. Кого, як не коханця, підозрювати першим? Ви злякалися, що вас шукатимуть, тому пояснили страхи Нонні. Вона погодилася забезпечити ваше алібі в разі чого. Але думала, пане Алмазов, що так убереже вас від хибних підозр і неправдивих звинувачень. Вона не знала, що ви вбивця. Варто мені було згадати на дозвіллі, що жодна газета не писала про точний час загибелі Оленьки, а лише про день, коли знайшли тіло – і все склалося проти вас. Ви себе виказали, Корнію Івановичу. Адже не жорстокий вбивця, а наляканий дилетант. Тому й прийшли сюди. Ви злякалися, – Вольська витримала паузу. – Я вас налякала. Хочете останнє пояснення?
– Останнє – у вашому житті! – вигук прозвучав істерично й пафосно.
– Я передбачила і вашу появу тут. Дала цьому дуже невеликий шанс. Була про вашу розважливість кращої думки. Петрику, ви вже досить почули. – І тут же, різко, мов батогом: – Христю, падай!
Двічі просити не треба – Христина з криком розтягнулася на підлозі.
Алмазов розгубився, тому стрельнув не відразу. Коли нарешті переляк змусив натиснути спуск, дівчина вже відкотилася набік. А згори, зі сходів, що вели на другий поверх, на артиста вже летіла темна прудка постать – Петро Черняєв увесь час чекав на сигнал.
Анні не довго довелося переконувати його засісти в засідку.
Чоловіки зчепилися.
Вольська припускала, хто кого переможе – та не врахувала, що все може скінчитися швидше, ніж думала.
Христя отямилася. З криком і прокльонами вчепилася в Алмазова, відштовхнувши Черняєва сильним ліктем. У праведному гніві Христина Попович була страшною.
– Ще приб’є, – сказав Петро, віддихуючись.
– Трошки залишить вам, – заспокоїла Анна. – А ти, Петрику, міг би якось і подбати про Лорда.
– Хто ж знав… Але своє діло пес зробив.
– Тобто?
– Заскавчав перед смертю. Дав знати. Бо я, чесно кажучи, задрімав, – признався Черняєв, зітхнув, глянув на Христину, котра осідлала артиста й старанно, наче тісто, місила його кулаками. – Забирайте її, Анно Ярославівно. Їй-богу, досить із нього. Краще йдіть по городового. Нате.
І поліцейський простягнув Анні свисток.