5
– Ви порушили угоду, пані Вольська!
Матвій Пивоваров сипав іскрами, гримів та кидав блискавки. Христина втекла на кухню від гріха подалі. Після останніх пригод боятися стала значно менше, хоча сільська дівчина й до того не особливо віддавалася страхам. Хіба забобони чи щось заскочить несподівано, як уже не раз бувало в їхньому тихому колись будинку. Проте Пивоваров був одним із тих, хто викликав у Христиному серці не зовсім наданий для пояснення переляк. Можливо, так більшість людей мимоволі пасують перед сильними світу цього, а Матвій Никонович до них належав.
– Газетна публікація Глібом Коваленком підписана. – Анна намагалася тримати себе в руках, гідно, навіть вирішила не дратувати візитера нагадуванням, що він не прийшов, а вломився напідпитку. – До його діяльності я не маю жодного стосунку. Пан Коваленко від самого початку писав про справу вашої доньки. Де він бере інформацію…
– Бабусі своїй розкажете!
– Моя бабуся померла давно, – Вольській дедалі важче було себе стримувати.
– От як зустрінетесь – тоді й розкажете!
– Що ви собі дозволяєте, пане Пивоваров! Ще й у моєму домі! І після того, як я знайшла вам убивцю Ольги! Отака ваша вдячність?
– Де він бере інформацію! – перекривив п’яно купець. – Я особисто, розумієте, чуєте мене – особисто заборонив будь-кому в поліції ляпати язиком про кокаїн! І про те, що моя покійна дитина позувала для якогось паскудного смердючого збоченця! Ніхто в поліції не насмілився б розв’язати язика! Ні, добродійко, це ви! Той писака – ваш дружок! Полюбовник!
Анна ковтнула грудку в горлі разом із образою. Сперечатися й доводити щось сенсу не було. Навпаки, заперечення ще більше переконає Пивоварова в правоті його п’яних заяв. Натомість повторила:
– Я нічого не порушила. Бачить Бог, мені нема в чому собі дорікнути.
– О, ще Господа всує згадайте! Хреста поцілуйте! – купецьке лице пашіло багрянцем. – Ви знали, що ваш дружок збирається друкувати свої пасквілі! І не заважали йому здобувати славу такими сенсаціями! Нічого, я його засуджу! Газета мені ще заплатить за брехню! А ви, пані Вольська… Я розриваю угоду! Ви не отримаєте від мене більше жодної ламаної копійки! Досить того, що я вже на вас витратив!
Якби Анна завелася сперечатися далі, Пивоваров би лишився ще. Та вона мовчала, і розгніваний клієнт, відтепер – колишній клієнт, грюкнув дверима. Удар був такої сили, що міг зірвати двері кабінету з петель. Нічого, витримали.
За кілька хвилин вони прочинилися. Обережно зазирнула Христя, в очах читалися стурбованість і запитання. Анна розвела руками.
– Не заплатять нам з тобою.
– Хай би його підняло та гепнуло, – буркнула помічниця.
– Звари мені кави. Я в альтанці буду. Можеш чарочку наливки дати, вишневої. Тільки маленьку.
Христина зникла.
Вольська вийшла в садок. Бабине літо доживало останні дні, готувалося до прощання. Але вересневий день ще зберігав приємне затишне тепло. Анна вмостилася в крісло-гойдалку, знову відчувши, як не вистачає Лорда, до якого, виявляється, устигла за короткий час прив’язатися.
Ніхто б не насмілився розв’язати язика.
Анна загадково посміхнулася. Якби вона чи Гліб справді хотіли відчинити цю скриньку Пандори, кияни дізналися б значно більше такого, від чого всі причетні довго б не відмилися. Коваленко побіжно згадав, що жертва богемного Корнія Алмазова, яку він розбестив, нюхала кокаїн. І не заявив, натякнув: дівчина могла позувати для непристойних знімків.
Пивоваров знає, як було насправді.
Йому за зачиненими дверима повідав головний слідчий розшукової поліції Юлій Харитонов.
А Харитонову все доповів Петро Черняєв.
Слідство весь цей час таки не стояло на місці. Фотографа з бакенбардами, Майстра, досі не знайшли. Анна вже потім, коли Алмазова забрали в тюрму, сказала Петрикові ще одну деталь: артист надто детально описав його зовнішність. Це теж стало підказкою, адже якщо бачиш людину мельком, здалеку, ще й при поганому освітленні, запам’ятати її отак відразу неможливо. До того ж, Алмазов переграв сам себе, назвавши тоді приятеля Оленьки то сірим, безбарвним, то – чоловіком з прикметами. Єдине, що мимоволі вдалося йому, – кинути підозру на Ляміна, бо той цілком відповідав сірій зовнішності.
Але не в них річ. Один мертвий, другий в бігах.
Черняєву вдалося відшукати ще кількох дівчаток-підлітків, які позували Майстрові. Усі вони були з поважних родин, тож розмови велися без протоколів. Ані слідчий, ані тим більше – Вольська вже ніколи не дізнаються, хто, коли і за яких обставин познайомив Олю Пивоварову з фотографом. Зате точно відомо: дівчина позувала йому в обмін на дози кокаїну.
Інші дівчата теж так чинили.
Легкий шлях до наркотиків – платити не живими грішми, а собою, живими тілами.
Нехай це лишиться на совісті Оленьки. Вона, як не крути, сама обрала свій шлях. У чомусь пані Рувимова таки права, Анна мусила це визнати.
Корній Алмазов спершу забавлявся забороненим зв’язком. Потім відчув себе вчителем. Далі – батьком, і хотів, аби Ольга належала йому, тільки йому. Нарешті, він побачив, куди дівчина котиться. Прийшло нове бажання: урятувати, наставити на шлях істинний. Коли ж некерована вже Оленька позбиткувалася над ним…
Далі все ясно, не раз і не два з Черняєвим про це говорили.
Анна б міркувала ще. Тут було над чим і про що подумати.
Аж раптом з вулиці почувся кінський тупіт. Потім – рипіння коліс. Нарешті – стукіт у хвіртку під акомпанемент знайомого дзвінкого голосу:
– Хто вдома – я приїхала!
На гуркіт і крик вибігла Христина з тацею. Анна поманила помічницю, щоб та спершу поставила на столик каву й чарочку. А вже потім – впустила Розу.
Лисиця була прекрасна, шикарна й гамірна. Спершу обійняла Христю, навіть чмокнула в щоку, після чого та швидко перехрестилася. Потім пішла стежкою до альтанки, розкинувши руки. Анна підвелася назустріч, прийняла її обійми. Помітивши чарочку, Роза без зайвих церемоній підхопила її, перехилила, скривила носика:
– Смачно, вчасно, але мало!
– Христино, неси карафку, – посміхнулася Вольська і, щойно дівчина залишила їх, запитала: – Яким вітром?
– Різними, – Роза бухнулася в крісло, звідкілясь видобула віяло, обмахнулася. – Думала, пронесе. Бач, не вгадала. Прилетіло від месьє Зевса: мовляв, мадам Лисицька багато собі дозволила в Одесі. Зрозуміло, причина благородна. Але ж без дозволу, все таке. Сьогодні проковтнути – завтра поперек горла стане, на шию сяде. Словом, подруго, дали мені рік.
– Тобто?
– Цілий рік Лисиця не може потикатися до сонячної Одеси.
– І ти прийшла жити до мене? – вирвалося в Анни.
– Ага, страшно! – реготнула Роза. – Невже виженеш подругу? Після всього, що між нами було? – Вона підморгнула.
– Ну, не знаю… Тобто… Як треба…
– Не бійся, – Лисиця знову підморгнула. – Я так, у гості. Графиня Вареску ще не розлучилася зі своїм коханим чоловіком, Раду Вареску Третім, спадкоємцем родинного маєтку під Кишеневом. Принаймні він так думає.
– Граф?
– Та до біса графа! – відмахнулася Роза. – Він – один великосвітський шахрай з Петербурга. Видає себе за велике цабе. Крутить з багатими дамочками. Тягне з них гроші або взагалі пропонує руку-серце. Аби потім накласти лапу на придане й зникнути, залишивши нещасну біля розбитого корита. Зараз він тут, у Києві, на гастролях чи щось таке. І поклав око на графиню Вареску. Розумієш?
– Не зовсім, – чесно призналася Анна.
– Зевс Лікакіс мав наглість обізвати мене середнячкою, – Лисиця зсунула брови. – Середній рівень, почула? Це він про мене так сказав, про Розу Лисицьку. Йому я нічого доводити не хочу й не буду. А як роздягну до нитки й видою до краплі цього петербуржця – аж тоді заспокоюся. І все. Розкажи краще, як тут.
Доведеться, подумала Вольська.
Христя саме несла карафку для довгої розмови.
Київ
Березень-червень 2021 року
