Річард Морґан
Зламані янголи
Присвячую Вірджинії Коттінеллі —
моїй compañera
alfileres, camas, sacapuntas
Частина перша
Потерпілі сторони
Війна подібна до будь-яких нездорових стосунків. Урвати їх хочеться, та якою ціною? А ще важливіше, мабуть, оце: чи почуватиметеся ви бодай на йоту ліпше опісля?
Розділ перший
Вперше з Яном Шнайдером я зустрівся в орбітальному шпиталі Протекторату на висоті трьохсот кілометрів, над пошарпаними хмарами Санкції-IV, коли мучився страшним болем. Формально в системі Санкція взагалі не мало бути контингенту Протекторату: останні представники планетарного уряду невтомно репетували зі своїх бункерів, що це — справа внутрішня, а місцеві корпоративні гравці мовчки погодилися тимчасово підписатися під цими словами.
Відповідно, судна Протекторату, що валандалися системою, відколи Джошуа Кемп підняв свій революційний стяг у Індиго-Сіті, змінили свої розпізнавальні коди, а фактично їх викупили на умовах довгострокової оренди різні задіяні в цьому корпорації, які тоді передали їх в оренду воюючому уряду як частину неоподатковуваного фонду місцевого розвитку. Ті ж, яких не збили з неба старенькі Кемпові бомби-мародери, що виявилися несподівано ефективними, перепродадуть Протекторату до завершення терміну оренди, знову списавши будь-які чисті втрати на податки. І в усіх, куди не глянь, чисті руки. Тим часом усіх представників керівного складу, травмованих у боях із Кемповими силами, відвезли шатлами від гріха подалі; саме про це я передусім і думав, обираючи для себе сторону конфлікту. Ця війна, поза сумнівом, була брудна.
Шатл вивантажив нас просто на ангарну палубу шпиталю, з відверто безцеремонним поспіхом викинувши десятки капсульних нош за допомогою пристрою, чимось подібного до величезної стрічки з набоями. Коли ми з гуркотом і клацанням вибралися на крило і спустилися на палубу, я ще чув, як стихає пронизливий вереск моторів корабля; а коли мою капсулу відкрили, повітря в ангарі обпалило мені легені холодом нещодавно звільненого твердого космосу. Все враз укрилося шаром крижинок, і моє обличчя теж.
— Ти! — голос був жіночий, грубий від стресу. — Тобі боляче?
Покліпавши, я прибрав з очей кригу, поглянув на свій залитий кров’ю бойовий однострій і прохрипів:
— А вгадайте.
— Санітаре! Введіть йому ендорфіни та загальний противірусний засіб.
Вона знову схилилася наді мною, і я одночасно відчув дотик до своєї голови пальців у рукавичці та холодний укол безголкового шприца в шию. Біль різко ослабнув.
— Ви з Івенфоллського фронту?
— Ні, — видушив із себе я. — Атакував Північний рубіж. А що сталося під Івенфоллом?
— Якийсь сраний кнопкоголовий з терміналу щойно повідомив про тактичний ядерний удар, — у голосі лікарки відчувався стриманий холодний гнів. Її руки обмацували моє тіло згори вниз, оцінюючи ушкодження. — Отже, радіаційної травми немає. А що з хімічними речовинами?
Я ледь помітно схилив голову набік, до лацкана.
— Експозиметр. Має показати. Там.
— Він зник, — огризнулася вона. — Як і більша частина плеча.
— Ой, — я здобувся на кілька слів. — Здається, я чистий. А ви хіба не можете провести клітинне дослідження?
— Ні, тут — ні. Сканери клітинного рівня вбудовані в палуби-палати. От як зуміємо звільнити там місце для вас усіх, тоді, може, й візьмемося за це.
Руки мене облишили.
— Де ваш штрих-код?
— На лівій скроні.
Хтось витер кров у відповідній зоні, і я відчув, як по моєму обличчю проводять лазерним сканером. Схвально защебетав якийсь апарат, і мене лишили самого. Обробленого.
Якийсь час я просто лежав, радо дозволивши заряду ендорфінів з люб’язним поспіхом дворецького, що бере в когось капелюх і пальто, звільнити мене як від болю, так і від тями. Промелькнула думка, чи можна буде врятувати тіло, яке я носив, а чи мене доведеться перечохлити. Я знав, що Клин Каррери тримає кілька невеликих банків клонів для своїх так званих незамінних бійців, а я як один із усього п’ятьох колишніх посланців, що воювали за Карреру, просто не міг не належати до цього елітного кола. На жаль, незамінність — це двогострий меч. З одного боку, вона надає право на елітне медичне обслуговування, включно з повною заміною тіла. Та є й мінус: єдина мета цього обслуговування — кинути бійця назад у пекло, щойно з’явиться така можливість. У планктонного рядового, чиє тіло дістало непоправні ушкодження, просто витягнули б кортикальну пам’ять із затишної схованки на вершині хребетного стовпа, а тоді засунули б її в банку для зберігання, де вона б, мабуть, лишилася до остаточного закінчення війни. Не найкращий вихід, та й, хоч і вважалося, що Клин дбає про своїх, реальної гарантії перечохлення не було, але часом у крикливому хаосі останніх кількох місяців цей крок у забуття на зберіганні видавався мені майже безмежно приємним.