— Так краще? — обличчя спробувало зобразити щось більше схоже на посмішку, ніж на усмішку. — Гадаю, що так — ви ж, усе-таки, з Зовнішнього Світу.
Великі літери відбилися іронічною луною. Він показав рукою на екрани моніторів на протилежному боці приміщення.
— Зі світу, недоступного цим крихітним очицям і будь-яким мріям, до яких може додуматися їхній злісний маленький розум. Скажіть мені, лейтенанте, ми ще воюємо за грьобану, перепрошую, розгребену, багату на археологічні пам’ятки та розгребену землю нашої любої планети?
Мій погляд упав на штекер і пульсуючий рубіновий вогник, а тоді повернувся до його обличчя.
— Я хотів би, щоб ви уважно мене послухали, коменданте.
Він на одну довгу мить витріщився на мене, а тоді його голова крутнулася вниз, наче щось повністю механічне: він поглянув на підключений кабель.
— А, — прошепотів він. — Оце.
Він різко й незграбно розвернувся до сержанта, який зависнув просто за порогом з двома бійцями ополчення.
— Вийдіть.
Сержант вийшов із поспіхом, який натякав на те, що йому тут узагалі були не надто раді. Статисти у формі пішли за ним, один з них обережно зачинив за собою двері. Коли двері замкнулися, комендант знову розвалився у своєму кріслі й потягнувся правицею до кабельного інтерфейсу. З його вуст зірвався звук, який міг бути як зітханням, так і кашлем, а може, і сміхом. Я зачекав, поки він не підняв очі.
— Перекрив майже повністю, запевняю вас, — промовив він, показавши на вогник, який і досі блимав. — На цьому етапі роботи я б, мабуть, не спромігся витримати остаточне відключення. Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи, тож так і сиджу в цьому. Кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично, — він явно докладав зусиль. — То дозвольте запитати: що від мене потрібно Клинові Каррери? Знаєте, в нас тут немає нічого цінного. Запас медикаментів вичерпався кілька місяців тому, і навіть харчів, які нам надсилають, ледве вистачає на повні пайки. Звісно, для моїх людей, тобто для відбірного контингенту військ, яким я тут командую. Наші мешканці отримують ще менше.
Ще один змах рукою — цього разу в бік стелажа з моніторами.
— Машинам, звісно, їсти не треба. Вони самодостатні, невибагливі й не відчувають недоречної емпатії до того, що стережуть. Всі до однієї чудові бійці. Як бачите, я спробував і собі обернутися на машину, але процес ще не просунувся аж так далеко…
— Я не по ваші запаси прийшов, коменданте.
— А, отже, річ у відплаті, чи не так? Невже я переступив якусь нещодавно проведену межу у планах Картелю? Може, виявився ганьбою збройних сил? — здавалося, ця думка його веселить. — Ви — найманий убивця? Силовик Клину?
Я хитнув головою.
— Я прийшов по одну з ваших інтернованих. Таню Вардані.
— А, так, археологістку.
Я мимоволі злегка насторожився й не сказав нічого — тільки поклав на стіл перед комендантом паперовий примірник дозволу й зачекав. Той незграбно підняв його і схилив голову набік під утрируваним кутом, тримаючи документ наввисячки — наче якусь голоіграшку, яку треба роздивлятися знизу. Здавалося, ніби він щось бурмоче собі під носа.
— Якісь проблеми, коменданте? — тихо запитав я.
Він опустив руку і сперся на лікоть, помахавши переді мною дозволом. Його людське око за теліпанням паперу раптом видалося яснішим.
— Навіщо вона вам потрібна? — так само тихо запитав він. — Маленька Таня-дряпушка. Що вона для Клину?
Я з несподіваною холодністю замислився, чи не доведеться мені вбити цю людину. Це буде нескладно; звісно, я, мабуть, вкраду у дроту всього кілька місяців, але ж є сержант за дверима та ополчення. Голіруч я був їм не рівнею, а ще я досі не знав, на які параметри запрограмовано робовартових. Цю холодність я виразив голосом.
— А це, командире, стосується вас навіть менше, ніж мене. Мені треба виконувати свої накази, а вам тепер свої. Вардані у вас під вартою чи ні?
Але він не відвів очей, як сержант. Можливо, його стимулювало щось із глибин залежності, якась стримана образа, яку він виявив у собі, полетівши завдяки дроту по спіралеподібній орбіті довкола власного стрижня. А може, це був єдиний шматок граніту, вцілілий від його колишнього «я». Він не збирався піддаватися.
В очікуванні я напружив і розслабив праву руку в себе за спиною.