Його підняте передпліччя різко впало на стіл, наче підірвана динамітом вежа, і документ вилетів з його пальців. Моя рука блискавично витягнулася і прип’яла папірець до краю столу, поки він не впав. Комендант видав негучний сухий гортанний звук.
Якусь мить ми обидва мовчки дивилися на руку, що тримала папірець, а тоді комендант розвалився у кріслі.
— Сержанте, — хрипко проревів він.
Двері відчинилися.
— Сержанте, витягни Вардані з вісімнадцятого буду й відведи її до шатла лейтенанта.
Сержант віддав честь і вийшов; на його обличчі відобразилося схоже на ефект наркотику полегшення: рішення було прийнято за нього.
— Дякую, коменданте.
Я й собі віддав честь, забрав зі столу паперовий дозвіл і повернувся до виходу. Я вже майже дійшов до дверей, аж тут він знову заговорив.
— Популярна дамочка.
Я озирнувся.
— Що?
— Вардані, — він стежив за мною з блиском в очах. — Ви вже не перший.
— Не перший хто?
— Менш ніж три місяці тому, — говорячи, він посилював струм у лівій руці, і його обличчя судомно засіпалося. — В нас стався невеличкий наліт. Кемпісти. Вони здолали периметрові машини та пролізли всередину, з дуже навороченою технікою, зважаючи на їхній стан у цих місцях.
Із протяжним зітханням він мляво захилив голову на вершечок спинки крісла.
— З дуже навороченою технікою. Зважаючи на… Те, що вони прийшли… По неї.
Я зачекав, коли він продовжить, але він лишень похитував головою з боку в бік. Я завагався. На землі на мене з цікавістю поглянули двоє бійців ополчення. Я підійшов до комендантового столу та обхопив його лице обіруч. Його людське око закотилося — зіниця плавала біля верхньої повіки, наче повітряна кулька, що б’ється об стелю кімнати, в якій уже давно догоріла вечірка.
— Лейтенанте!
Вигук долинув зі сходів за дверима. Я ще секунду подивився на збайдужіле обличчя. Він кволо дихав крізь напіврозтулені вуста, а один кутик його рота неначе зморщився в усміху. На периферії мого поля зору миготів рубіновий вогник.
— Лейтенанте!
— Йду.
Я відпустив голову — хай перекочується — і вийшов на спеку, обережно зачинивши за собою двері.
Коли я повернувся, Шнайдер сидів на одному з передніх посадкових контейнерів, розважаючи фокусами юрбу дітлахів у лахмітті. На віддалі, в затінку найближчого булькобуду, за ним стежила парочка людей у формі. Коли я підійшов ближче, він підняв очі.
— Якісь проблеми?
— Ні. Проженіть цих дітлахів.
Шнайдер звів брову й неквапливо завершив фокус. На завершення він висмикнув з-за вуха кожної дитини по маленькій пластиковій іграшці з пам’яттю форми. На очах у дітей, які недовірливо мовчали, Шнайдер показав, як працюють ці маленькі фігурки. Сплющуєш їх, а тоді різко свистиш і дивишся, як вони, наче амеби, повертають собі колишню форму. Якась корпоративна генетична лабораторія мусить вигадати таких бійців. Діти стежили за цим із роззявленими ротами. Це саме по собі також було фокусом. Особисто мене в дитинстві така незнищенна штука довела б до кошмарів, але, хоч яким похмурим було моє дитинство, порівняно з цим місцем воно було триденним походом до аркади.
— Прищеплюючи їм думку про те, що не всі люди у формі погані, ви не робите їхнє життя кращим, — тихо зауважив я.
Шнайдер із цікавістю глянув на мене й гучно ляснув у долоні.
— Ось і все, народ. Паняйте звідси. Давайте, виставу закінчено.
Діти почимчикували геть, не бажаючи покидати свою маленьку оазу веселощів і безкоштовних подарунків. Шнайдер склав руки на грудях і з непроникним обличчям провів їх поглядом.
— Де ви взяли ці штуки?
— Знайшов у вантажному відсіку. В парочці пакунків з допомогою для біженців. Гадаю, шпиталю, в якого ми поцупили це судно, вони були не надто потрібні.
— Ні, там усіх біженців уже перестріляли, — я кивнув на дітей, які йшли геть і вже захоплено теревенили про свої нові надбання. — Їх усі, мабуть, конфіскує табірне ополчення, щойно ми поїдемо.
Шнайдер знизав плечима.
— Знаю. Та шоколад і знеболювальні я вже роздав. Що ви будете робити?
Запитання було слушне й мало силу-силенну нерозважливих відповідей. Пильно дивлячись на найближчого бійця табірного ополчення, я замислився над одним з відносно кривавих варіантів.
— А ось і вона, — показав рукою Шнайдер.
Простеживши за його жестом, я побачив сержанта, ще двох бійців у формі, а між ними — струнку жіночу постать зі зчепленими попереду руками. Примружившись на сонці, я посилив збільшення свого вдосконаленого нейрохімією зору.
Працюючи археологісткою, Таня Вардані, напевно, мала набагато кращий вигляд. На її довгоногому й довгорукому кістяку вочевидь було більше плоті, і вона, безперечно, якось дбала про своє темне волосся — можливо, просто мила його й підбирала. Також було сумнівно, що в неї тоді були побляклі синці під очима, а побачивши нас, вона б, можливо, навіть усміхнулася — просто вигнула широкі криві вуста на знак привітання.