В душі, там, де це було справді важливо, я не дуже вірив у цю ідею: надто вже багато деталей підтвердилося, відколи ми покинули шпиталь. Дати та імена були правильні: на узбережжі на північний захід від Заубервілля проводилися археологічні розкопки, а Таня Вардані була зареєстрована як регулятор місця цих розкопок. Координатором вантажних перевезень зазначався пілот Гільдії Ієн Мендель, але обличчя в нього було Шнайдерове, а маніфест апаратного забезпечення починався серійним номером і бортовим журналом громіздкого суборбітального судна «Мовай» десятої серії. Навіть якщо Шнайдер уже спробував витягнути Вардані, то тут є значно суттєвіші причини, ніж проста ніжність.
А якщо ні, то в якийсь момент у цю гру було втягнуто когось іншого.
Хоч що там сталося, за Шнайдером варто було постежити.
Я згорнув візуалізацію даних і підвівся, аж тут шатл накренився в бік моря. Вхопившись однією рукою за багажні полиці, я опустив погляд на археологістку.
— Бувши вами, я би пристебнувся. Наступні кілька хвилин нас може трохи покидати.
Вона ніяк не відреагувала, проте її руки заворушилися. Я пройшов до кабіни пілота.
Коли я зайшов, Шнайдер підвів погляд, невимушено тримаючи руки на підлокітниках крісла для польоту на ручному керуванні. Він кивнув на цифровий екран, який збільшив до максимуму майже на вершині секції інструментальних проекцій.
— Глибиномір досі показує менше п’яти метрів. До глибокої води кілометрами тягнеться шельф. Ви впевнені, що ці падлюки не підходять так близько?
— Якби вони підійшли так близько, ви б побачили, як вони визирають з води, — сказав я й сів у крісло другого пілота. — Розумна міна не набагато менша за бомбу-мародера. Це, по суті, автоматизована міні-субмарина. У вас підключена установка?
— Атож. Просто вдягніть маску. Системи озброєння праворуч.
Я насунув на обличчя еластичну стрілецьку маску для очей і торкнувся активаційних панелей на скронях. Моє поле зору огорнув морський пейзаж яскравих основних кольорів: бліда блакить на тлі морського дна, що надавало їй темнішого сірого відтінку. Техніка відображалася різними відтінками червоного залежно від відповідності параметрам, які я перед цим запрограмував. Більшість була світло-рожевою; це був безживний брухт сплавів, позбавлений електронної активності. Я дозволив собі ковзнути вперед у віртуальну візуалізацію того, що бачили давачі шатла, змусив себе перестати активно щось вишукувати й, розслабившись, здолав останні кілька міліметрів психічної відстані до стану дзену.
Тралення мін як такого в Корпусі Посланців не навчали, але абсолютна врівноваженість, що, як не парадоксально, приходить лише за повної відсутності очікувань, була вкрай важливою для основної тамтешньої підготовки. Посланець Протекторату, якого відправляють як цифровий людський вантаж за допомогою гіперпросторового голкокидка, після пробудження може побачити буквально що завгодно. Як мінімум посланець регулярно опиняється в незнайомих тілах на незнайомих планетах, де в нього стріляють. Навіть гарного дня жодні інструктажі не можуть підготувати до такої цілковитої зміни середовища, а за тих обставин, для роботи в яких створені посланці (щонайменше від нестабільних аж до смертельно небезпечних), вони просто безглузді.
Вірджинія Відаура, тренер Корпусу, тримаючи руки в кишенях комбінезона, оглядає нас у спокійній задумі. Інструктаж першого дня.
«Позаяк очікувати на все технічно неможливо, — спокійно заявила вона нам, — ми навчимо вас не очікувати нічого. Так ви будете до цього готові».
Першу розумну міну я взагалі не побачив свідомо. Червоний спалах у кутку одного ока — і мої руки вже підібрали координати й випустили пошуково-ударні мікроснаряди шатла. Маленькі снаряди залишили у віртуальному морському пейзажі зелені сліди, занурилися під поверхню води, наче гострі ножі у плоть, і прокололи припалу до дна міну, перш ніж вона встигла ворухнутися чи зреагувати. Спалах детонації — і поверхня моря підскочила вгору, наче тіло на столі для допитів.