Вогонь затріскотів. Я розшукав у його глибинах одну жаринку й постежив за нею. Знову побачив світло лазера, що грало на багнюці, та понівечене обличчя Джиммі де Сото. Я бував у цьому місці подумки вже незліченну кількість разів, але краще від цього так і не стало. Один ідіот якось сказав, ніби час лікує всі рани, але в ті часи, коли це записали, ще не було посланців. Обробка посланців забезпечує тотальну пам’ять, а повернути її після звільнення не можна.
— Ви чули про Інненін? — запитав я її.
— Звісно.
Вона навряд чи могла б не чути: Протекторату не надто часто роз’юшують носа, а коли це таки стається, звістка про це долає навіть міжзоряні відстані.
— Ви там були?
Я кивнув.
— Чула, там усі загинули під час вірусного ураження.
— Не зовсім. Загинули всі у другій хвилі. Вірус застосували надто пізно, щоб зайняти вихідний плацдарм, але трохи вірусу просочилося крізь мережу зв’язку і більшості з нас стало непереливки. Мені пощастило. В мене вийшов з ладу канал зв’язку.
— Ви втратили друзів?
— Так.
— І звільнилися?
Я хитнув головою.
— Мене комісували. Визнали непридатним до служби посланцем за результатами психоперевірки.
— А ви ж, здається, казали, що у вас канал зв’язку…
— Вірус мене не зачепив — зачепили наслідки, — говорив я повільно, намагаючись стримати гіркі спогади. — Цей випадок розглянула слідча комісія — про це ви, певно, теж чули.
— Вона звинуватила Головне командування, так?
— Атож, хвилин на десять. Звинувачення скасували. Десь тоді я й став непридатним до виконання обов’язків посланця. Можна сказати, у мене сталася криза віри.
— Дуже зворушливо, — її голос раптово став утомленим: колишній гнів був для неї нестерпно сильний. — Шкода, що це було ненадовго, еге ж?
— Таню, я більше не працюю на Протекторат.
Вардані змахнула рукою.
— Ця ваша форма говорить про інше.
— Ця форма, — я з відразою смикнув за чорну тканину, — річ суто тимчасова.
— Я так не думаю, Ковачу.
— Шнайдер теж її носить, — зауважив я.
— Шнайдер… — із сумнівом промовила вона. Вочевидь, вона й досі сприймала його як Менделя. — Шнайдер — покидьок.
Я глянув далі вздовж узбережжя, туди, де Шнайдер якось аж надміру шумно клепав щось у шатлі. Прийоми, якими я повернув психіку Вардані на поверхню, не припали йому до душі, а моє прохання тимчасово залишити нас самих біля вогню сподобалося йому ще менше.
— Справді? Я гадав, що ви з ним…
— Ну… — вона трохи подивилася в вогонь. — Він — привабливий покидьок.
— Ви знали його до розкопок?
Вона хитнула головою.
— До розкопок ніхто нікого не знав. Туди просто отримують призначення і сподіваються на краще.
— Вас призначили працювати на узбережжі Данґреку? — невимушено спитав я.
— Ні, — вона зіщулила плечі, ніби змерзнувши. — Я — магістр Гільдії. Я б могла отримати роботу на розкопках на рівнинах, якби захотіла. Але обрала Данґрек. Решта команди складалася з призначених туди дряпунів. Моїм мотивам вони не повірили, але всі до одного були молоді та завзяті. Гадаю, навіть розкопки з дивачкою — це краще, ніж жодних розкопок узагалі.
— А які у вас були мотиви?
Запала довга пауза, впродовж якої я подумки кляв самого себе за обмовку. Запитання було щире: більшу частину своїх знань про Гільдію археологістів я здобув із популярних нарисів її історії та періодичних успіхів. Я ще ніколи не зустрічав магістра Гільдії, а те, що міг розповісти про розкопки Шнайдер, явно було профільтрованою версією почутого в ліжку від Вардані та спотвореного відсутністю ґрунтовніших знань у нього самого. Я хотів почути всю історію. Але допити, мабуть, були чи не єдиним, чого Таня Вардані мала більш ніж удосталь під час інтернування. Ледь помітне підвищення різкості в моєму голосі, напевно, вразило її, наче бомба-мародер.
Я спробував надумати, чим можна доповнити речення, аж тут вона урвала мене голосом, якому зовсім трохи не вистачало до рівності.
— Вас цікавить корабель? Це Менде… — вона почала знову. — Це Шнайдер вам про нього розповів?
— Так, але говорив він якось нечітко. Ви знали, що корабель тут буде?
— Конкретно про нього — ні. Але це було логічно: рано чи пізно це мало статися. Ви коли-небудь читали Вицинського?
— Чув про нього. Теорія ядра, так?
Вона здобулася на кволу усмішку.
— Теорія ядра не вигадана Вицинським — вона просто всім йому завдячує. Вицинський, як і дехто інший у ті часи, казав, що все, що ми наразі довідалися про марсіян, свідчить про суспільство, значно більш роздроблене, ніж наше. Самі знаєте: крилаті та м’ясоїдні, походили з повітряних хижаків, майже без жодних слідів зграйної поведінки в культурі.