Я перевів погляд на поверхню перед собою, на розрізнені карлючки рельєфних деталей, і нарешті зрозумів, на що дивлюся. Корпус довкола вм’ятини стикувального модуля — весь, увесь його пухирчастий простір — був братською могилою, павутинням для багатьох тисяч марсіян, які всі до одного загинули, вкриті тими речовинами, що текли, пінились і виривалися тут, коли…
Коли що?
Я був геть нездатен уявити собі характер цієї катастрофи. Я не міг уявити собі здатну на таке зброю, обставини цього конфлікту двох цивілізацій, що випередили побудовану сміттярами міні-імперію людства настільки, наскільки ми випередили мартинів, чиїми трупами була захаращена вода довкола Заубервілля. Я не розумів, як це могло статися. Я лише бачив результати. Я лише бачив мертвих.
Нічого ніколи не змінюється. Та сама фігня відбувається навіть за сто п’ятдесят світлових років від домівки.
Це, вочевидячки, якась срана універсальна константа.
Граната відскочила від іншого загрузлого в корпус марсіянина за десять метрів од мене, гайнула вгору й вибухнула. Я відкотився від вибухової хвилі. Трохи ударів по моїй спині та один пекучий укол під плече. Падіння тиску, барабанні перетинки мені наче проштрикнуло ножем. Я закричав.
Ну його нахрін.
Я завів імпелери й вилетів із укриття під скупченням бульбашок, не знаючи, що я зроблю, а тоді зрозумів, що робити. Менш ніж за п’ятдесят метрів від мене прослизнула в повітрі Каррерина постать. Я побачив вогонь «Сонцеструма», перекинувся на спину й пірнув просто в бік виходу зі стикувального модуля. Мене наздогнав майже веселий голос Каррери.
— Куди це ти зібрався, Ковачу?
Біля моєї спини щось вибухнуло, і в імпелерів вимкнулася тяга. Спину обпалило жаром. Каррера та його грані навички вакуумного командос. Але з залишковою швидкістю та ще, мабуть, дрібкою талану з царства духів, випрошеного у мстивого духа Генда («він же все-таки тебе застрелив, Матте, ти ж прокляв цього гівнюка»), просто щоб задобрити долю…
Я навскіс пробився крізь атмосферні перегородки стикувального модуля, відчув, як мене тягне додолу сила тяжіння, і врізався у складену з товстих змій відгороджувальну стіну, відскочив від неї, раптово приголомшений важкістю гравітаційного поля, й гепнувся на палубу на крилах із диму та вогню, що тягнулися від розтрощеної імпелерної рами.
Одну довгу мить я нерухомо пролежав у пустотілій тиші модуля.
А тоді невідь-звідки почув у шоломі дивне булькотіння. Лише за кілька секунд до мене дійшло, що я сміюся.
Вставай, Такеші.
Ой, та ну тебе…
Він так само може вбити тебе тут, Таку. ВСТАВАЙ.
Я витягнув руку і спробував підвестися з опорою. Рука виявилася не та: в мобікостюмі мляво зігнувся зламаний ліктьовий суглоб. Змученими м’язами та сухожиллями пробіг біль. Я відкотився, важко дихаючи, і спробував другою рукою. Вже краще. Мобікостюм трохи захрипів (із ним явно щось було не так), але допоміг мені підвестися. Тепер скинути уламки зі своєї спини. Аварійний випуск ще сяк-так працював. Я остаточно піднявся, але «Сонце-струм» застряг у рамі, а витягнути його за трос виявилося неможливо. Я якусь отетерілу мить смикав його, а тоді махнув рукою, відчепив прив’язь і нагнувся, щоби звільнити зброю з іншого боку.
— Гара… вачу, — Каррерин голос заглушували завади внутрішньої конструкції. — Якщо… ц… ати… отів.
Він ішов за мною.
«Сонцеструм» застряг.
Покинь його!
І стріляти в нього з пістолета? У полісплаві?
Зброя — це продовження тіла, — заволала розлючена Вірджинія Відаура у мене в голові, — вбиваєте та руйнуєте ви. Ви — єдине ціле, що зі зброєю, що без. Кидайте її!
Гаразд, Вірджиніє, — я трохи хихотнув. — Як скажеш.
Я почимчикував, хитаючись, до оточеного одвірком виходу з модуля і витягнув із кобури інтерфейсний пістолет. По всьому модулю лежало в ящиках і стосах обладнання Клину. Локаторний маячок, безцеремонно викинутий і досі ввімкнений у режимі готовності — мабуть, так його залишив Каррера. Неподалік — трохи відкритий ящик, з якого визирали частини розібраного гранатомета «Філіпс». У деталях цієї сцени відчувався поспіх, але це був армійський поспіх. Керована швидкість. Компетентність у бою, людина за своєю роботою. Каррера був у своїй стихії.
Таку, ану вилазь, щоб тебе.
До наступної камери. Марсіянські машини заворушилися, наїжачилися, а тоді з бурмотанням похмуро відсунулися від мене. Я прошкутильгав повз них, ідучи за намальованими стрілками («ні, блін, не йди за стрілками»). За першої ж можливості я чкурнув наліво й кинувся в коридор, яким наша експедиція ще не ходила. За мною прочовгала кілька кроків якась машина, а тоді пішла назад.