— Ні, — тихо відповів я.
— Відкрити шолом?
— Навіщо?
— Просто даю тобі вибір.
— Айзеку… — я прокашлявся, намагаючись позбутися в горлі чогось схожого на сітку з іржавого дроту. В мене вирвалися слова. Раптом мені здалося, що сказати їх дуже важливо. — Айзеку, вибач.
Правильно, є за що…
Це пройняло мене, як сильне бажання плакати. Як те відчуття втрати, від якого хотілося ридати по-вовчи і яке стиснула мені горлянку з загибеллю Ломанако та Кхуок.
— Добре, — просто сказав він. — Але трохи запізно.
— Бачив, що стоїть позаду тебе, Айзеку?
— Так. Воно вражає, але дуже неживе. А привидів я не бачив, — він зачекав. — Тобі ще є що сказати?
Я хитнув головою. Він підняв «Сонцеструм».
— Це за моїх убитих людей, — сказав він.
— Поглянь на цю хрінь! — скрикнув я з надзвичайно переконливою інтонацією посланця, і він усього на частку секунди трохи повернув голову. Я підскочив на підлозі, зігнувся в мобікостюмі, жбурнув інтерфейсний пістолет під його піднятий лицьовий щиток і атакував його знизу.
Жалюгідні крихти удачі, відхід після тетрамету та моя бойова рівновага посланця, дедалі слабша. Це все, що в мене лишалося, і я скористався ним, вишкіривши зуби та подолавши простір між нами. Затріщав «Сонцеструм» і влучив у те місце, з якого я втік. Можливо, річ була у крику, що відвернув його увагу, можливо, в пістолеті, що полетів йому в лице, а можливо, лише в уже звичному загальному враженні, ніби все скінчилося.
Коли я вдарив його, він невпевнено позадкував, а я затиснув «Сонцеструм» між нашими тілами. Каррера плавно перейшов у бойовий блок із дзюдо, який збив би з ніг противника без броні. Я втримався завдяки краденій силі костюма Ломанако. Ще два хистких кроки назад — і ми разом врізалися в муміфікований труп марсіянина. Рама похилилася та обвалилася. Ми перекинулися на неї, як клоуни, послизнувшись і незграбно спробувавши підвестися. Труп розпався, вибухнувши довкола нас хмаринкою блідо-помаранчевого пороху.
Вибач.
Як шкіра облізе, сам перед собою вибачатимешся.
Каррера з піднятим лицьовим щитком і збитим диханням, певно, вдихнув повні легені цієї фігні. Також вона осіла в нього на очах і оголеній шкірі обличчя.
Каррера відчув, як вона в них в’їдається, і вперше зойкнув.
А далі — заволав.
Він незграбно відійшов від мене, і «Сонцеструм» упав на палубу: Каррера підняв руки й почав терти ними обличчя. Мабуть, так він тільки ще сильніше втирав порох у тканину, яку той розчиняв. Із нього вирвався гортанний крик, а між пальцями та на долонях у нього почала утворюватися блідо-червона піна. Далі порох, напевно, частково роз’їв йому голосові зв’язки, тому що крики вщухли, перейшовши у щось подібне на звук, який видає несправна каналізація.
З цим звуком він і впав на підлогу, хапаючись за обличчя так, наче міг якось утримати його на місці, а з його роз’їдених легень тим часом виривалися щільні згустки крові та тканини. Коли я дістався «Сонцеструма» й повернувся, вставши з ним над Каррерою, той уже тонув у власній крові. Його тіло під полісплавом задрижало, ввійшовши в шоковий стан.
Вибач.
Я приставив ствол зброї до рук, які приховували його напіврозтоплене обличчя, і натиснув на спусковий гачок.
Розділ сорок другий
Коли я закінчив розповідь, Роспіноеджі зціпив руки так, що оманливо скидався на дитину.
— Це чудово, — видихнув він. — Як в епосі.
— Припини, — попросив я його.
— Ні, справді. У нас тут така молода культура. Заледве сто років планетарної історії. Нам потрібні такі оповіді.
— Що ж, — я знизав плечима й потягнувся до пляшки на столі. У зламаному ліктьовому суглобі різко пробудився біль, — бери права на неї, якщо хочеш. Піди продай її групі «Лапіне». Може, вона зробить із цієї хріні конструкт-оперу.
— Смійся на здоров’я, — в очах Роспіноеджі зажеврів яскравий підприємницький вогник. — Але для місцевих історій є свій ринок. Практично все, що в нас є, імпортовано з Латімера, а як довго можна прожити чужими мріями?
Я знову налив собі півсклянки віскі.
— Кемп якось ними живе.
— Ой, та це ж політика, Такеші. Це інше. Мішанина з неоквеллістських настроїв і старомодного комінізму, кому… — він клацнув пальцями. — Давай, ти ж зі Світу Гарлана. Як це називається?
— Комунітаризм.
— Так, точно, — він глибокодумно хитнув головою. — Це не витримає випробування часом, як витримає його добра героїчна оповідь. Планове виробництво, соціальна рівність, схожа на якийсь клятий шкільний конструкт. Ну ради Самеді, хто б на це повівся? Де тут родзинка? Де кров і адреналін?