Вона якось дивно на мене глянула, а тоді нахилилася вперед і змахнула порошинки візуалізації вгору, у верхній лівий куток котушки. Мені згадався цей жест із тих часів, коли я годинами дивився, як вона працює з зображеннями на власних моніторах. Я кивнув і всміхнувся.
— Цікава звичка. Більшість із нас змітають їх униз, на поверхню, але в тебе все інакше — ти прибираєш усе вгору.
— Вицинський. Це його звичка.
— Це ти від нього навчилася?
— Не знаю, — вона знизала плечима. — Мабуть.
— Ти, бува, не Вицинський?
У неї вирвався короткий смішок.
— Ні. Я працювала з ним у Бредбері та на Землі Нкруми, але я вдвічі за нього молодша. Як це ти до такого додумався?
— Ніяк. Просто спало на думку. Ну, знаєш, та віртуальність із кіберсексом. У тому, що ти робила з собою, було дуже багато чоловічого. Розумієш, мені просто стало цікаво. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за чоловіка?
Вона всміхнулася.
— Ні, Такеші. Все навпаки. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за жінку?
Усього на мить між нами спалахнуло щось тепле, що тут-таки почало гаснути. Її усмішка зникла.
— То що ти там казав?
Я показав на котушку даних.
— Ось такий візерунок ти лишаєш після вимкнення. Ось такий візерунок ти залишила в котушці даних у каюті траулера. Вочевидь, після того, як зачинила браму перед носом у Дгасанапонґсакула та його колег, після того, як убила двох пасажирів траулера й викинула їх у сітях. Я бачив це вранці після вечірки. Одразу я цього не помітив, але, як я вже казав, така робота посланців. Треба просто й далі збирати крихти даних, поки не вийде щось осмислене.
Вона зосереджено дивилася на котушку даних, але я все-таки помітив, як вона здригнулася всім тілом, варто мені було вимовити прізвище «Дгасанапонґсакул».
— Коли я почав шукати, знайшлися й інші крихти. Корозійні гранати у вантажному відсіку. Звісно, бортові монітори на «Наґіні» вимкнув Шнайдер, але ж ти з ним трахалася. Ба більше, це була стара пристрасть. Не думаю, що тобі було важче вмовити його на це, ніж затягнути мене на рекреаційний рівень у «Мандрейк». Спершу деталі не сходилися, бо ти дуже наполягала на тому, щоб доправити заявний буй на борт. Нащо взагалі завдавати собі клопоту, намагаючись вивести з ладу буї, а потім так боротися за розміщення того, який залишився?
Вона різко кивнула. Вона ще думала про Дгасанапонґсакула, тож я говорив у порожнечу.
— Тобто це було нелогічно, поки я не замислився про те, що ще було виведено з ладу. Не буї. Установки ІтаО. Ти зіпсувала їх усі. Бо так ніхто не зміг би ввести Дгасанапонґсакула та інших у віртуал і довідатися, що з ними сталося. Звісно, рано чи пізно ми мали доправити їх до Лендфолла й довідатися про це. Але ж ти не збиралася допустити, щоб ми повернулися, чи не так?
Тут вона повернулася до мене, змучено подивившись з-за плетива диму.
— Знаєш, коли я збагнув більшу частину цього? — я зробив глибоку затяжку. — Під час плавання назад до брами. Розумієш, я був практично впевнений, що поки її дістануся, вона встигне зачинитися. Попервах я не знав напевне, чому так думав, але це здавалося якимось логічним. Вони пройшли крізь браму, і брама за ними зачинилася. Чому так могло статися і як сердешний Дгасанапонґсакул опинився не на тому боці у футболці? А тоді я згадав водоспад.
Вона кліпнула.
— Водоспад?
— Так, будь-яка нормальна людина після злягання пхнула б мене в той басейн, а тоді засміялася б. Так зробили б ми обоє. Натомість ти заплакала, — я оглянув кінчик своєї цигарки так, ніби він мене цікавив. — Ти стояла біля брами з Дгасанапонґсакулом і проштовхнула його на той бік. А тоді різко її зачинила. Щоб зачинити ту браму, двох годин не потрібно, еге ж, Таню?
— Ні, — прошепотіла вона.
— Ти вже думала, що тобі, можливо, доведеться так само вчинити зі мною? Тоді, біля водоспаду?
— Я, — вона хитнула головою, — не знаю.
— Як ти вбила двох людей на траулері?
— Станер. А потім — сіті. Вони потонули, не прокинувшись. Я… — вона прокашлялася. — Згодом я витягнула їх знову, збиралася… не знаю… десь їх поховати. Можливо, навіть зачекати кілька днів і перетягнути їх до брами, спробувати її відчинити, щоб викинути і їх теж. Я запанікувала. Мені було нестерпно перебувати там. Я думала, чи не можуть Арібово та Вен знайти якийсь спосіб відчинити браму знову, поки в них не скінчилося повітря.
Вона зухвало на мене глянула.