Сунь пробурмотіла щось про психохірургію. Я згадую сержанта-підривника з Клину, якого зайвий раз перечохлили, і сумніваюся. Та Суджіяді отримає будь-які психохірургічні послуги, доступні на Латімері. Моїм коштом.
Суджіяді.
Крукшенк.
Гансен.
Цзян.
Дехто сказав би, що ми дешево відбулися.
Часом, сидячи під нічним небом з Люком Депре та однією пляшкою віскі на двох, я майже з цим погоджуюся.
Вонґсават періодично зникає. По неї прилітає на старовинному повітряному джипі з м’яким верхом строго вдягнений конструкт, створений за зразком чиновника часів Заселення Дому Хунь. Він метушиться з її паском аварійної безпеки, що веселить усіх, хто це бачить, а тоді вони описують повне коло і з дзижчанням вилітають на пагорби за будинком. Вона рідко зникає більш ніж на півгодини.
Звісно, в реальному часі тоді минає пара днів. Найняті Роспіноеджі майстри максимально сповільнили для нас бортову віртуальність. Таке їм, напевно, довелося робити вперше: більшість клієнтів хочуть, щоб віртуальний час минав у десятки чи сотні разів швидше за стандартний час у реальності. Втім, більшості людей не доводиться сидіти без діла понад десятиліття. Для нас одинадцятирічний переліт тут минає разів у сто швидше, ніж насправді.
Тижні на містку «Чандри», де з екіпажу — самі тіні, для нас перетворюються на години. В системі Латімер ми опинимося до кінця місяця.
Насправді це було б легше просто проспати, але Каррера розумівся на людській природі не згірше за інших стерв’ятників, що зібралися довкола паралізованого тіла Санкції-IV. Як і в усіх суднах, що можуть урятуватися від війни, в лінкорі знехотя встановили одну-єдину аварійну кріокапсулу для пілота. Вона, власне, не дуже добра: більшу частину часу в реальності у Вонґсават через надміру складні кріосистеми забирає розмороження та замороження. Той чиновник із Дому Хунь — витончений жарт Сунь Ліпін, запропонований, а потім і вписаний у формат після того, як Вонґсават якось увечері повернулася, енергійно лаючи неефективність процесора кріокапсули.
Вонґсават, звісно, перебільшує, як перебільшують дрібні проблеми тоді, коли життя у найважливішому дуже близьке до ідеалу. Як правило, вона зникає так ненадовго, що її кава не встигає охолонути, а перевірки систем, які вона виконує на пілотській палубі, досі виявлялись абсолютно непотрібними. Системи навігації Нухановича. Як одного разу сказала Сунь у корпусі марсіянського корабля, кращих не створюють ніде.
Я нагадав їй про це зауваження пару днів тому, коли ми лежали на спині серед довгих аквамаринових хвиль за мисом, примруживши очі, щоб захиститися від сонця. Вона ледве згадала, що таке казала. Вже починає здаватися, ніби все, що сталося на Санкції-IV, було в минулому житті. В по-смерті, здається, губиться лік часу, а може, просто зникає потреба чи бажання за ним стежити. Будь-хто з нас міг би поглянути на віртуальну голівку даних і дізнатися, як довго нас не було та коли саме ми прибудемо, але ніхто з нас, вочевидь, цього не хоче. Ми надаємо перевагу невизначеності. Ми знаємо, що на Санкції-IV вже минули роки, але скільки саме, видається неважливим — і, мабуть, є неважливим. Може, війна вже скінчилася, вже точиться боротьба за мир. А може, й ні. Важко надавати цьому якогось більшого значення. Живі нас тут не обходять.
Як правило.
Втім, часом я думаю, чим тепер може займатися Таня Вардані. Думаю: може, вона вже десь на околицях системи Санкція, стомлює та напружує обличчя якогось нового чохла, сліпаючи над позначеними гліфами замками марсіянського дредноута? Думаю, скільки ще кружляє в космосі здоровезних покинутих кораблів, які підлітають до своїх давніх ворогів, обмінюються з ними вогнем, а тоді відлітають пошкоджені назад у ніч, тим часом як усередині потихеньку виходять машини, щоб їх утішити, полагодити та підготувати до наступного разу. Думаю, на що ще ми натрапимо в цих несподівано густонаселених небесах, коли почнемо шукати. А ще час від часу думаю, що вони взагалі там робили. Думаю, за що вони бились у просторі довкола тієї непримітної маленької зірочки, і думаю, чи вирішили вони зрештою, що воно того варте.