Але якщо те, що я колись був Посланцем, і лякало Шнайдера, то виду він не показав. Він знову згорбився, нахилившись уперед, а його проникливе обличчя напружилося в задумі.
— То ви з «пешок»? Коли служили?
— Давненько. А що?
— Під Інненіном були?
Він посвітив на мене вістрям цигарки. На мить здалося, ніби я туди падаю. Червоне світло розпливалось у візерунки лазерного вогню, витравлюючи зруйновані стіни та багно під ногами, тим часом як Джиммі де Сото, вириваючись із моєї хватки, з криком помирав від ран, а інненінський плацдарм довкола нас розпадався.
Я ненадовго заплющив очі.
— Так, я був під Інненіном. Ви хочете розповісти мені про ту штуку з корпоративним багатством чи ні?
Шнайдер мало не помирав від бажання комусь про це розповісти. Пригостившись іще однією моєю цигаркою, він відкинувся на спинку стільця.
— Ви знали, що на узбережжі Північного рубежу, за Заубервіллем, є кілька найстаріших марсіянських поселень, відомих людській археології?
Ну, що ж… Я зітхнув і перевів погляд з його знову на Санкцію-IV в ілюмінаторі. Я мав очікувати чогось такого, але чомусь розчарувався в Яні Шнайдері. Я гадав, що за кілька коротких хвилин нашого знайомства знайшов жорсткий стрижень, начебто занадто щільно обмотаний дротом для такої єресі про втрачену цивілізацію та заховані техноскарби.
Ми натрапили на мавзолей марсіанської цивілізації майже п’ятсот років тому, а люди досі не второпали, що здебільшого ті артефакти, які залишили повсюди наші вимерлі сусіди по планеті, або недоступні, або розтрощені. (Або, цілком, можливо, і те, й інше, але звідки нам знати?) Чи не єдиною по-справжньому корисною річчю, яку нам вдалося здобути, є астрогаційні мапи: зрозумівши сяк-так їхню систему умовних позначень, ми змогли відправити власні кораблі-колонїї до однозначно терестроїдних планет.
Цей успіх, а також розсіяні руїни та артефакти, що їх ми знайшли на планетах, про які нам розповіли мапи, породили низку дуже різних теорій, ідей і сектантських вірувань. Я ознайомився з більшістю з них, ганяючи туди-сюди на шатлі по всьому Протекторату. Подекуди трапляється божевільна параноя, що стверджує, ніби все це — ширма, створена ООН, аби приховати те, що астрогаційні мапи насправді надали мандрівники в часі, прибульці з нашого ж майбутнього. Ще є чітко сформульоване релігійне вірування, згідно з яким ми — загублені нащадки марсіян, які досягнуть возз’єднання з духами предків, здобувши достатнє кармінне просвітлення. Кілька науковців роздумують над не позбавленими перспектив теоріями про те, що Марс насправді був лише віддаленим аванпостом, відрізаною від материнської культури колонією, а центр цивілізації й досі десь є. Особисто мені найбільше подобається теорія, за якою марсіяни перебралися на Землю та стали дельфінами, щоби скинути з себе кайдани технологічної цивілізації.
Зрештою все зводиться до одного: вони зникли, а ми просто збираємо уламки.
Шнайдер усміхнувся на весь рот.
— Гадаєте, я притрушений, так? Живу сюжетом дитячої голограми?
— Щось таке.
— Так, тоді просто вислухайте мене, — він курив короткими швидкими затяжками, потроху випускаючи з рота дим під час мовлення. — Розумієте, всі вважають, ніби марсіяни були такі, як ми, але не фізично. Тобто ми вважаємо, ніби їхня цивілізація мала такі самі культурні засади, як наша.
Культурні засади? Це вже було несхоже на Шнайдерові слова. Це йому хтось сказав. Мій інтерес дещо загострився.
— Це означає, що, коли ми створюємо мапу такої планети, як ця, і знаходимо житлові центри, всі сцять окропом. Думають, що то міста. Від головної системи Латімера нас відділяє майже два світлових роки. Це — дві придатні для життя біосфери та ще три таких, над якими потрібно трохи попрацювати; в усіх них є принаймні кілька руїн, але щойно туди дістаються зонди й фіксують щось схоже на міста, всі кидають справи і мчать туди.