— Ні, — він хитнув головою. — Не на корабель, ні. Брама сфокусована на точці приблизно за два кілометри від корпусу. Він досить близько обертається з інтервалом чотири з половиною години. Там потрібен скафандр.
— Або шатл, — кивнув я на татуювання в нього на руці. — На чому ви літали?
Він скривився.
— На хріновому суборбітальному «Моваї». Завбільшки, блін, з хату. Він не проліз би в портал.
— Що? — я кашлянув несподіваним смішком, від якого заболіло у грудях. — Не проліз би?
— Так, так, давайте, смійтеся, — понуро сказав Шнайдер. — Якби не ця маленька логістична проблема, мене б зараз не було на цій граній війні. Я би зношував виготовлений на замовлення чохол у Латімер-Сіті. Заморожені клони, віддалене зберігання, безсмертя, щоб його. Повний фарш.
— А скафандра ні в кого не було?
— А навіщо? — Шнайдер розвів руками. — Це ж була суборбіталка. Ніхто не очікував, що доведеться летіти з планети. Правду кажучи, з планети навіть випускали лише через міжпланетні порти в Лендфоллі. Все знайдене на розкопках мало пройти перевірку на експортному карантині. А займатися цим ніхто не рвався. Пам’ятаєте той пункт про конфіскацію?
— Атож. Будь-які знахідки, що оцінюються як життєво важливі для інтересів Протекторату. Ви не сподівалися на гідну компенсацію? Чи не думали, що вона буде гідною?
— Та ну вас, Ковачу. Якою є гідна компенсація за таку знахідку?
Я знизав плечима.
— Залежить від обставин. У приватному секторі це дуже сильно залежить від того, з ким ви розмовляєте. Можливо, куля в пам’ять.
Шнайдер натягнуто всміхнувся.
— Ви не думаєте, що ми б упоралися з продажем компаніям?
— Я думаю, що ви б упоралися з ним дуже погано. Те, вижили б ви чи ні, залежало б від того, з ким би ви мали справу.
— То до кого б ви пішли?
Я витрусив нову цигарку, не одразу відповівши на запитання.
— Це тут не обговорюється, Шнайдере. Мої розцінки як консультанта вам трохи не по кишені. А от мої розцінки як партнера, ну… — я злегка йому всміхнувся. — Я ще слухаю. Що було далі?
Шнайдер вибухнув гірким сміхом, досить гучним, щоб навіть глядачі голопорно відірвалися від страхітливих відретушованих тривимірних тіл у натуральну величину, які звивалися по той бік палати.
— Що сталося? — він знову стишив голос і зачекав, доки погляди любителів оголеної натури знову не приклеїлися до видовища. — Що сталося? Ця війна — ось що, блін, сталося.
Розділ третій
Десь плакало немовля.
На одну довгу мить я звис на руках із комінгса люка, впускаючи на борт екваторіальний клімат. Мене випустили зі шпиталю як придатного до служби, та мої легені й досі функціонували не так добре, як треба, а дихати вологим повітрям було важко.
— Тут спекотно.
Шнайдер уже вимкнув двигун шатла й зазирав мені за плече. Я зіскочив із люка, щоб випустити його, і прикрив очі долонею, захищаючись від сонячного світла. З повітря табір для інтернованих видавався таким само безневинним, як і більшість типового житла, та зблизька його одноманітна охайність не витримувала випробування реальністю. Надуті нашвидкуруч булькобуди тріскалися від спеки, а у проходах між ними текли рідкі відходи. До мене слабеньким вітерцем принесло сморід підпаленого полімеру; з місця посадки шатла віднесло до найближчої ділянки периметрової огорожі клапті зужитого паперу та пластику, і тепер вони розпадалися, смажачись під дією електрики. За огорожею з обпеченої землі залізними бур’янами виростали системи вартових-роботів. Сонний шум конденсаторів слугував незмінним тлом людським звукам, які видавали інтерновані.
За сержантом, який нагадував мені мого батька у роки молодості, горбився невеличкий загін місцевого ополчення. Побачивши однострої Клину, бійці різко зупинилися. Сержант знехотя віддав мені честь.
— Лейтенант Такеші Ковач, Клин Каррери, — енергійно промовив я. — Це — капрал Шнайдер. Ми прийшли забрати Таню Вардані, одну з інтернованих у вашому таборі, на допит.
Сержант насупився.
— Мене про це не повідомляли.
— Я вас зараз повідомляю, сержанте.
Зазвичай у таких ситуаціях форми вистачало. На Санкції-IV було добре відомо, що Клин — це неофіційні ланцюгові пси Протекторату і вони зазвичай одержують те, чого хочуть. У випадках суперечок через конфіскації нам, як правило, поступалися навіть інші наймані підрозділи. Але цьому сержантові щось наче заважало. Якийсь напівзабутий культ норм, прищеплений на плацах ще за тих часів, коли все це щось означало, ще до того, як розбушувалася війна. А може, він просто бачив, як його власні співвітчизники та співвітчизниці вмирають з голоду у своїх булькобудах.