Зенон під’їхав до Марти, біля якої стояли спортсмени.
— Що сталося? — спитав Антек.
— Геніально! — відповів Зенон, — знаєш, Майко, цей бандит сказав: «Це через неуважність»… Так і сказав. Ну й гумор, га?
Антек і кілька інших засміялись, Марта тремтіла.
— Ну й що? — кинула вона раптом. — Що ви тепер з ними зробите?
— Нічого, — відповів Зенон безтурботно, — що йому зробиш? За лампу не заплатить, бо вона дорога, міліція далеко, битися з ним я не буду. Ти цього не розумієш, Майко, це володарі Черняковської вулиці. Отой мордатий у велосипедній шапочці — то пострах Чернякова.
— Хлопці, — наказав чоловік у кожусі, — готуйтеся виходити на лід, зараз звільнимо ковзанку від публіки. Іду оголошувати через мегафон.
Тісна група хокеїстів виїжджала на лід.
— Зрозумій, Майко, — мовив невпевнено Зенон, коли вони залишилися самі. — Якби я застукав його десь у нейтральному місці, то зробив би з нього мармелад, але тут вони мене знають… Сьогодні дам йому по морді, а ввечері виходитиму сам з ковзанки і кільканадцять цеглин, невідомо звідки, коли і як, влучать мені в лоба… Я знаю.
Перед очима Марти раптом зринула струнка постать у білому лікарському халаті. «До чого тут доктор Гальський?» зовсім розгублено, швидко подумала вона і мовила:
— Розумію… — І Зенону здалося, наче на цьому світі ніколи не було дотепів. В цю хвилину, з півмороку ковзанки, на частку секунди в Марту втупилися світлі зіниці й згасли. Це сталося так раптово, так несподівано, що Марта затремтіла, пройнята страхом. «Це відблиск льодової поверхні», заспокоювала вона сама себе, добре знаючи, що це зовсім не так.
У найтемнішому кутку ковзанки мордатий хлопець у велосипедній шапочці загальмував перед якимось низеньким паном у «гольфах». Коли цей пан їхав повз нього, мордатий враз схопив його за руку і, виводячи з рівноваги, потяг за собою в карколомний пірует.
— Татусю, — мовив мордатий, — позич п’ятдесят злотих…
— Пане! — вигукнув той, — пусти, бо закричу!.. Більше він сказати нічого не встиг. Хлопець у светрі, який щодуху мчав слідом, підрізав його з повного розгону. Він ще відчув, як його щосили кілька разів ударили ковзанами в спину і потім щось сильно шарпнуло за задню кишеню штанів.
— Рятуйте! Міліціє! — зарепетував він.
— Ти-ихо! — просичав мордатий і поволі проїхав йому ковзаном по обличчі. — Хлопці! Додому! — кинув він, і підлітки розсипалися, хто куди. Все разом тривало може кілька секунд, і пан у «гольфах», поки не стер кров із щоки, так і не збагнув, що саме сталося.
На ковзанці знялася страшенна метушня, в якій могутній голос, ледве долаючи цілковитий хаос, через мегафон просив публіку залишити ковзанку.
Марта попросила:
— Зеноне, переодягнись і проведи мене додому, добре?
— А тренування?
— Залиш тренування, прошу тебе, з мене досить цих скандалів.
— Добре, Майко, зачекай. Адже нічого такого по суті не сталося.
В мороці котлованів, виритих під майбутні трибуни, стояло шість темних постатей. Одна з них, невисока, мордата, вугласта, мнучи щось у пальцях, казала.
— Сто сімдесят і документи. Голодранцю, ось тобі п’ятдесятка, іди до каси, віддай і скажи, що це за лампу. Так треба.
— Іди сам, теж козак знайшовся — посилає інших, мов якийсь джентльмен, — відповіла висока гнучка тінь.
— Ах ти ж, лахмітнику. Ось я тобі покажу, дурний пацюк… Хочеш, щоб тебе схопили? І де отаких баранів збирають? Не розумієш, що з ними треба по-доброму, бовдуре? Усе самому треба…
Мордатий вийняв гроші з гаманця і сховав у кишеню. Гаманець жбурнув далеко, в темряву. Та ледве він торкнувся землі, як його підняла чиясь дбайлива рука.
— П’ятдесятку мені, решту поділимо, — заявив мордатий, ховаючи руки в кишеню. — Або ще краще, на тобі, Стасеку, біжи по горілку. Купи кілька огірків, розумієш?..
Коли й звідки вдарила в ці шість постатей блискавка, цього ніколи не знатиме жодна з шести зацікавлених осіб. Хоча блискавка ніколи не буває м’яка, але те, що опинилося зараз на замерзлій глині серед шести дужих, спритних і готових на все людей, було настільки м’яке, що не зняло найменшого шелесту, і водночас настільки гранітно-тверде, що зробило небувале — відразу ж збило з ніг п’ятьох хлопців з шести. Шостий в цю ж секунду від могутнього удару в живіт полетів на купу замерзлої глини. Кілька хвилин у цілковитій темряві та мовчанні кипів незвичайний, страшний бій. Невідомо як і звідки градом сипалися удари в рот, у живіт, у шию, у серце — і люди починали кашляти, давитися болем і страхом, хрипіти: — Моє око! Голова! О Єзус! Голова! У-у-у-ух! Вбивають! Аааааа!