Мордатий, кинутий на купу глини, застогнав, розплющив очі, й це стало причиною його цілковитої поразки. Навпроти в темряві палали очі — такі пронизливо-білі, що в мордатого задубіли коліна. Його шістнадцятирічну душу, яка досі не знала, що таке переляк, охопив раптом невимовний жах. Намацуючи наосліп дорогу, спотикаючись на глинистому насипу, падаючи та ранячи собі руки, ця людина, яка не боялася в своєму короткому житті ні крові, ні ножа, кинулась тікати. Все швидше й швидше біг утікач по знайомих пагорбах. Нарешті добрався до дірки, власноручно вирізаної колись у дротяній огорожі, переліз на той бік і опинився за тролейбусним парком. Відчувши себе впевненіше, глибоко зітхнув, обтер рота і наблизив руку до смужки світла, яка падала від вуличного ліхтаря.
— Кров! — шепнув стиха і раптом відчув, що він не сам. Не бачив нічого і не чув, але щось наказувало йому тікати. Важко дихаючи, хлопець перебрався через купу каміння і загорожу, яка відокремлювала тролейбусний парк від вулиці. У нього навіть думки не було захищатися, схопити на бігу камінь, прийняти бій у закапелках, які він знав, наче власну кишеню, де він сам стільки разів інших… Нарешті втікач вбіг у прохід поміж будівлями та руїнами костьолу. Він і не чув, а всім тілом відчував погоню. Його важке, з посвистом дихання примусило зупинитися Зенона й Марту, які саме йшли по той бік вулиці. Вони бачили, як темна постать, далеко випередивши їх, хитаючись, збігла на приступки порталу, а за нею майнуло щось, схоже на тінь, якийсь стертий силует. Не можна ручитися, чи то була тінь чи жива людина.
Втікач, минувши колонаду, опинився в темному притворі. Ось він завагався на мить. Серце калатало, мов несамовите. Але вибору не було. Лишався тільки карколомний стрибок у темряву. Там, унизу, був порятунок. Втікач добре знав, що серед тонких колонок паперті, серед звалищ потовченої цегли, криються залізні двері старого бомбосховища. Воно вело до підземних ходів, невідомих нікому, окрім кількох людей. Хлопець стрибнув. Та не встиг він підвестися на подряпаних, закривавлених руках, як тінь з котячою м’якістю впала поруч. Зібравши рештки сил, мордатий підвівся й кинувся між колонами паперті до залізної ляди.
Саме тоді Марта й Зенон почули страшний, повний розпачу крик, людське виття, від якого в них завмерли серця.
— Ааааарррххх!.. — хрипіло в руїнах величезного костьолу.
Вони підбігли до сходів порталу. Зенон уже поставив ногу на приступку. Та Марта шепнула з тривогою:
— Ні! Прошу тебе, Зеноне, не треба…
Крик не повторився. Зенон не був боягузом, але вже за хвилину відчув вдячність до Марти… Вона думає про нього!
— Якісь рахунки володарів Чернякова! — сказав він з усміхом.
Знімаючи ногу з приступки, Зенон зачепив щось м’яке. Нахилився. Це була клітчаста, набита газетами, велосипедна шапочка.
— Глянь, чи я не казав, — гордо мовив Зенон до Марти. Він вгадав!
Марта вдивлялася в шапку широко розкритими очима. На частку секунди їй здалося: вона щось розуміє!
— Кубо! Кубо-о-о!
Коляико вихилився з дверей в коридор.
На сходах щось прокотилося гірською лавиною.
— Кубо-о-о! Де він, цей…
В кінці коридора з’явилась якась кулька, що швидко зростала на очах і за кілька метрів від Колянка почала гальмувати. Перед ним опинився усміхнений Кубусь.
— Я тут, пане редакторе. В чому річ? Колянко втягнув його в кімнату і замкнув двері.
— Ти, пацане невмиваний… — мовив він з гірким докором.
Кубусь випростався.
— Не буду, пане редакторе, — мовив він, на всякий випадок відступаючи, — присягаюся найчистішою невинпою любов’ю, яку плекаю в своєму серці до вас. Більше не буду. Тільки — що сталося?
— Хлопчику, — мовив Колянко солодким голосом, — хлопчику, сідай. Глянь, я вигодував тебе на власних широких і волохатих грудях. Ще неповнолітнім хлоп’ям ти безтурботно грався під моєю могутньою опікою, свавільно пустуючи серед новинок з промтоварних крамниць, прогулянок по столиці та повідомлень про нові трамвайні лінії й первинки в овочевих крамницях. І що?.. Оце так ти мені віддячуєш? Така твоя любов до того, хто тебе вигодував молоком з дерева пізнання добра і зла?
На двадцятидворічному круглому, веснянкуватому обличчі Кубуся відбилися біль і розпач. Видко було, що він справді зворушений.
— Пане редакторе, — гукнув він, — не кажіть так, будь ласка! Не можна так! Ви ж знаєте, що я, мов скеля, мов бескид біля вас, пане редакторе. Ви завжди можете з довір’ям спертись на мене своїм втомленим тілом… Я готовий заради вас на все, на найвищу жертву, готовий… хай буде, що буде!., готовий негайно побігти по цигарки і навіть, — тут Кубусь затулив очі долонею, звісив голову з виразом муки, — навіть принести чаю!