— В цю пору, — обізвався Дзярський, — ми не знайдемо нагорі місця.
— Однак ви добре орієнтуєтесь, — ущипливо всміхнувся Колянко. — Але ви напевне не знаєте, пане поручику, що відкрита ще одна зала, внизу.
Вони увійшли до вестибюля, звернули праворуч і по кількох приступках зійшли вниз.
Тут справді було досить порожньо й затишно. Кілька немолодих добродіїв гомоніли вглибині, над кількома столиками стирчали палки з газетами. Де-не-де виднілися обличчя в окулярах або срібні зачіски немолодих жінок. За сусіднім столиком з газетами сидів хтось, закрившись розгорнутим аркушем газети «Жицє Варшави».
— Що для вас, панове? — спитала рожевощока, пухкенька офіціантка в білому фартушку й чепчику,
— Дайте мені віденський сирник, кави й содової води, — замовив Колянко.
Дзярський замовив півсклянки чорної кави.
— Чим можу служити, пане редакторе? — спитав він тоном холодної, обережної чемності.
Колянко з хвилину тарабанив пальцями по краєчку поцяткованого блакитними жилками столика. Нарешті він мовив:
— Моє прізвище — Колянко. Едвін Колянко.
— Я вже догадався про це. Вже давно хочу познайомитися з вами, пане.
— Дуже радий. Тим більше, що я збирався запропонувати вам спілку.
— Чим може бути корисний скромний офіцер міліції славетному журналістові? Я, звичайно, дуже радий, але боюся, що, можливо, така почесна пропозиція зроблена мені незаслужено або через якесь непорозуміння…
— Ні, — спокійно відповів Колянко. — Я знаю напевне, що ні.
Очі Дзярського глянули гостро й неприязно. Поручик зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж самої глини, як і він.
— Добре, — згодився він. — Не будемо про це говорити.
— Як так? — рішуче заявив Колянко. — Ми повинні про це говорити і будемо говорити. Хіба що ви встанете і мовчки залишите кав’ярню. Але це, — всміхнувся Колянко, — було б нечемно…
Палка з газетою «Жицє Варшави» за сусіднім столиком здригнулася і непомітно відсунулась. Якщо за газетою ховалася людина, то вона в цю хвилину силкувалася гарячково, але непомітно, присунутися якнайближче до Дзярського й Колянка.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Пане журналісте, — рішуче сказав Дзярський, — прошу мені ясно й відверто сказати, чого ви хочете та чим я можу бути вам корисний? Коли виявиться, що це можливо — постараюся здійснити ваше бажання.
— Добре, я вам скажу. Ні, швидше запитаю вас, що ви знаєте про напади на людей та скандали, які останнім часом трапляються у Варшаві дедалі частіше та в яких потерпілими є суб’єкти, відомі самі як хулігани або принаймні як громадяни з дуже сумнівною репутацією,
Дзярський засміявся. «Іде на відвертість», подумав він не без тривоги.
— Про це говорять у місті, — відповів він ухильно. — Кажуть різне. Але не туди прямуєте, любий пане Колянко. Ми не можемо знайти спільної мови, от що найгірше. Ви ж повинні зрозуміти, дорогий пане журналісте, що ми не можемо розмовляти відверто, і того, що мені відомо, я вам не скажу. Нас відокремлює специфіка наших професій.
— Або, — промовив Колянко тихо і впевнено, — це означає, що ви, пане, знаєте стільки ж, як і я, тобто майже нічого.
«Він має рацію… — подумав з люттю Дзярський, — виграв! Якби я щось знав — то намагався б переконати його, що розмовляю з ним відносно щиро. Це була помилка».
— Згода, — спокійно кивнув він, — на цьому припинимо обговорення цієї теми.
— Ні. Порадимося ще про близьке майбутнє. Мабуть, ви передбачаєте, так само, як і я, що незабаром стануться досить значні події. Якась кампанія-відповідь…
— Відповідь? — здивувався Дзярський. — Чия, кому?
— Варшавського хуліганства своєму переслідувачеві й мучителеві. Це не такі люди, які могли б подарувати свою кривду із сльозами каяття на очах.
— Дурниці,— відповів Дзярський роздратовано. — Ми в міліції називаємо це взаємними розрахунками злочинного світу. Оскільки хуліганство — це явище суспільне, що виникає здебільшого стихійно, важко припустити, щоб воно могло організувати якусь обмірковану, широко сплановану кампанію. Коли навіть ви й припускаєте, що у вирах великої Варшави існують люди, які пробують самочинно врегулювати цю проблему, то для нас, для міліції, це лише вияви гідного покарання беззаконня, з яким ми будемо боротися суворо й беззастережно. А взагалі ви, романтичні журналісти, частенько винюхуєте приховані і, як правило, прибільшені сенсації у смітнику великого міста, серед різного бруду та випадків, які є зовнішнім виявом звичайнісінької праці суспільної каналізаційної системи.