Після війни, коли закінчилися золоті часи торгівлі самогоном, Сєкєрки дуже підупали. Тепер вони були занадто малі й тісні для Буховича. Він перебрався в Прагу. Що він там робив, нам відомо з розповідей Новака. Звичайно, Новак багато чого не знав. Не знав, наприклад, що Бухович цілими ночами мріяв. Його мучила предивна, ненаситна жадоба влади, — він прагнув керувати, за всяку ціну диктувати свою волю. Лежачи на брудному тапчані та раз у раз простягаючи руку до пляшки горілки, що стояла на підлозі, він цілими годинами міркував, як би взяти в залізні лабета, організувати й систематизувати злочинний світ Варшави. Він знав, що серед брудних румовищ столиці, з мільйонним колись населенням, блищить золота жила, яку мусить хтось вигребти з болота і сміття, взяти в руки. Бухович відчував у собі сили зробити це. Він снував неймовірні плани, обмірковував їх до найменших подробиць. І нарешті трапився випадок, що наче осяяв усе, підказав, що саме слід зробити. В одному з празьких закутків, в огидній норі, серед запліснявілих запасів продуктової крамнички, де відвідувачі випивали, сидячи на мішках з цвілою крупою, Бухович зустрів Яна Хаберека. Той був уже тоді справжнім недолюдком, безнадійним алкоголіком; у нього було прострелене піднебіння; з горла вихоплювалося тільки хрипке невиразне белькотіння. Бухович дивився на Хаберека довго й загадково: в його голові зародився велетенський план, такий майстерний та сміливий, що перед ним блідли усі попередні комбінації. Він витяг Хаберека за волосся з нори, перевіз його до Рембертова, в надійне місце, і невдовзі сам безслідно зник із Праги.
Через кілька місяців у Варшаві на вулиці Хмєльній відкрилася галантерейна крамниця. Власник її називався Філіпом Мериносом. Був це високий, міцно збудований чоловік із смаглявим м'ясистим лицем, темним волоссям і темними очима. Одягався вишукано, поводився делікатно, з підкресленою стриманістю післявоєнних варшавських бізнесменів. Незабаром він виявив себе досить здібним комерсантом. Справи його йшли успішно. Крамниця на Хмєльній поповнювала свої запаси з невеличкої фабрики на вулиці Пружній, що почала виробляти нейлонові сумки, пояси, галантерею з пластмас. Незабаром Філіп Меринос буквально засипав Варшаву невеличкими сумочками власного виробу, так званими косметками; майже кожна варшав'янка мріяла придбати собі таку сумочку, і Меринос у колах фахівців користувався великою славою; його називали «королем сумочок». Він нажив на цьому великі гроші. Скрізь ширилась слава про його фінансові успіхи; такі плітки, уміло розповсюджувані, швидше затемнюють, ніж прояснюють справу. І справи Філіпа Мериноса ще більше затемнилися, коли він зовсім несподівано перетворив своє підприємство на виробничий кооператив «Торбинка». Тоді казали, що Меринос надто поквапився, що він міг би ще спокійно попрацювати з хорошим зиском, замість задовольнятись зарплатою голови кооперативу. Були це безглузді балачки: Філіп Меринос добре знав, що робить. Дурні, що ширили плітки, не знали, звичайно, що кооперативу «Торбинка» легше було провадити, з бухгалтерським обліком, мільйонний обіг, що здійснювався в його магазинах на вулиці Багно, прокладати спеціальні телефонні лінії, розкопувати своїми силами дуже важливу ділянку навколо колишньої центральної телефонної станції і конструювати рухому стіну в підвалі, будувати схованки й штольні на невідремонтованім поверсі однієї з кам'яниць. Такий кооператив міг, не викликаючи ніяких підозрінь, провадити в своїй бухгалтерії рахунки так званого транспортного відділу, який насправді був окремим підприємством з мільйонним зиском. За цією фірмовою вивіскою приховувалась друга бухгалтерія кооперативу Філіпа Мериноса, де фігурували такі відділи як: «відділ квитків», «відділ вітамінів», «відділ торгівлі цеглою», «відділ екскурсій і відпочинку», «відділ роздягання»…