— Вітаю, — іронічно всміхнувся Колянко. — Догадуюсь, що ви, пане, закінчений юрист. Зразковий юрист, міліціонер і охоронець громадського ладу. Але я маю свою особисту думку про все це, навіть про те, що ви кажете. Кінець кінцем, ми живемо у Варшаві; couleur locale[2]… знаєте, пане. Раджу вам пройтися колись весняним вечором під фабричними мурами Крохмальної чи Хлодної вулиць, полежати десь на околиці, на засміченій луці, вкритій сухою травою та уламками цегли. Або присісти на хвилину над глинищами Мокотова, вслухатися у варшавське вібруюче повітря, помандрувати серед колій і насипів Східного вокзалу. Може, ви, пане, тоді щось і спіймаєте в плутанині моральних проблем та звичаїв, серед яких народжуються і розгортаються різні справи, що їх ви називаєте романтичною сенсацією, вигаданою журналістами…
— Знаю, — відповів Дзярський спокійно. — Я ж сам із тих місць.
— Це чути. У вашому акценті.
— Чи не почуваєте ви, що тут пахне смаленим? — спитав Дзярський.
— Ні, — здивувався Колянко. — Нічого не почуваю.
За сусіднім столиком розгорнені аркуші «Жиця Варшави» швидко впали вниз. Не так, проте, швидко, щоб приховати від погляду Дзярського малесеньку дірочку, пропалену цигаркою на бережку газети, біля самісінької палки, до якої газета була прикріплена. Малесеньку дірочку, яку міг пропалити через неуважність захоплений змістом газети короткозорий читець. Але ця дірочка була цілком достатня, щоб крізь неї можна було добре побачити найближчий столик та людей за ним.
— Чудово, — обізвався Колянко. — Ви бачите пана за сусіднім столиком? Який колоритний реквізит цієї кав’ярні…
Пан за сусіднім столиком носив негнучкий, напевне гутаперчевий комірець з ріжками і чорний галстук. На стільці поруч висіла парасолька й лежав чорний котелок. Цей пан втомленим рухом скинув із довгого жовтого носа пенсне, наче після довгого виснажливого читання. Після цього він злегка вклонився Колянку. Колянко відповів з усміхом.
— Знайомий? — спитав Дзярський.
— Я зустрів його сьогодні опівдні на виставці, коли шукав вас. Поняття не маю, хто це такий. Мабуть, якийсь філателіст.
— Помиляєтесь. Це зовсім не філателіст.
— В усякому разі, якийсь колекціонер. Такий у нього вигляд.
— Колекціонер? — замислився Дзярський. — Але чого?
Колянко покликав офіціантку. Вони заплатили й вийшли. Був холодний березневий вечір. З Вісли віяв поривчастий вітер.
Дякую вам, пане журналісте, — промовив Дзярський, подаючи Колянкові руку. — Дякую за приємну розмову.
— Приємна? — здивувався Колянко з поблажливою іронією. — Цей прикметник здається мені не дуже влучним…
— Бачите, ми, філателісти, виховуємо в собі особливу, дріб’язкову делікатність. Кожен зубець поштового значка, нюанс барви, товщина чи тонкість навіть найдрібнішої рисочки мають для нас, у філателістиці, велике значення.
— Навіщо ви мені це кажете?
— Мені здається, що я розумію вас. Ви просто не можете заспокоїтись, як природжений журналіст, що навколо вас діються речі, про які ви нічого не знаєте. Я міліціонер, отож мій обов’язок не тільки знати, але й передбачати та класифікувати отакі речі, відповідно до закону. У цьому й полягає принципова різниця між нами.
— Ви маєте рацію, — щиро згодився Колянко. — Прошу мені порадити, яким способом лікувати мій неспокій.
— Я вам пораджу, — серйозно сказав Дзярський. — Займіться, будь ласка, якоюсь конкретною справою. Наприклад, нелегальною торгівлею квитками на різні видовища. Мені дуже цікаво знати думку журналістів про ці справи, а також наслідки журналістських розшуків.
— Добре, — кивнув Колянко. — Буду вважати це за початок нашого примирення.
— Забагато сказано, — поправив Дзярський холодно, — швидше — наших розмов.
Колянко вклонився і пішов до вулиці Нови Свят. Дзярський повернув, зробив кілька кроків і звернув у портал готелю «Брістоль», де зупинився за рогом. З кав’ярні вийшла невисока постать у котелку, з парасолькою в руці. Котелок покрутився в різних напрямах, трохи затримався, бо власник його, мабуть, побачив широку спину Колянка, що саме доходив до вулиці Крулєвської. Врешті невідомий добродій рушив, злегка постукуючи парасолькою, в цьому ж напрямі. Поручик Міхал Дзярський тихо свиснув, усміхнувся сам до себе і, заклавши руки в кишені пальта, недбалим кроком попростував до Головної команди міліції.
Велика, ясна, повна світла кімната. Ніщо не відрізняло б її від сотень інших службових кімнат, якби не твори мистецтва в найбільш несподіваних місцях: гіпсові античні торси стояли біля кошика для сміття, голова Горгони заступала вішалку, бородатий Зевс задумливо вдивлявся в розжеврілу електричну пічечку. На стінах висіло безліч картин найрізноманітніших шкіл, стилів, розмірів та найрізноманітнішого змісту. Поруч з плакатом про норми ГПО висіла «Дама в ліловій сукні» Шахорського, з-під інвентарного списку приязно поглядав «Швець» Тадеуша Маковського.