На письмовому столі задзвонив телефон. Негарна дівчина в окулярах, що сиділа навпроти Марти, зняла трубку.
— Алло? — гукнула вона, потім байдуже сказала: — Це до тебе, Марто.
Марта взяла трубку.
— Маєвська. Слухаю.
— Це Гальський. Добридень.
— Добридень, — відповіла Марта. «Швець» явно посміхнувся з відтінком лукавства. В кімнаті стало ясніше.
— Панно Марто, нещастя! Я так радів, чекаючи сьогоднішнього побачення… Після стількох, стількох днів, нарешті. Нарешті ви згодилися і…
— Ну, звичайно… інше побачення, так? Ах ви ж, погані хлопці… — Марта говорила легко, намагаючись надати своєму голосу насмішкуватого відтінку. «Швець» нахмурився, посмутнів і водночас примружив око, начебто проказуючи: «Навіщо вдаєш, що тобі байдуже?»
— Як ви можете так говорити, підступна жінко!.. Чергування. Термінове чергування, якого не можна пересунути. Більшість моїх колег хворі на грип.
— Це нічого. Зустрінемося іншим разом.
— Коли?
— Прошу подзвонити. Ви ж добре знаєте номер. «Швець» майже підводився з ослінчика. «Дурна! — промовляв він своїм єдиним оком. — Ти ж сама шкодуватимеш, що поводилася так безглуздо, холодно й стримано… Потім, за годину, найбільше завтра».
— Чому ж ми не можемо відразу умовитися, Марто? Запропонуйте щось. Я згоден на будь-яке число, пору дня й годину в другій половині тижня. Сьогодні це було зовсім несподівано, я страшенно перепрошаю, але, на жаль, не можу інакше, зрозумійте мене…
— Подзвоніть мені, пане докторе, добре? Мені важко в цю хвилину… — в голосі Марти звучало вагання.
В оці старого «Шевця» блиснула зловтішна зневага. «Хе-хе-хе… — говорило це око, — легковажність і безглузда амбіція знищили вже не одну красу. А тобі, дівчинко, далеко до краси».
— Чудово, — відповів Гальський, — я подзвоню завтра. Як себе почуває мама?
— Дякую. Непогано.
— Ну… я дуже радий. Отож найновіші досягнення медицини в галузі печінкових хвороб тут зайві. Нічого не вдієш… Ой, ні, я дуже радий…
— Дуже вдячна за згадку, пане докторе… і… чекаю телефонного дзвінка.
«Швець» начебто аж зітхнув з полегкістю. «Це вже трохи краще», кивнув він головою Марті.
— Чудово, — промовив Гальський, — значить, завтра. Марта поклала трубку й показала «Шевцеві» язика.
«Ну що, задоволений?» спитала вона, як дитина, що, спершу затявшись, раптом поступається. Вона була зла на все, на всіх, а найбільше сама на себе. «Шевцеві» ж ке могла подарувати, що він знає, як хвилювало її сьогоднішнє надвечір’я, як дуже, всупереч власній волі, раділа вона цьому побаченню.
Наближалася четверта година. Марта помила руки, підмазала губи й поправила волосся, потім вийняла з кишені пальта сітку на покупки.
— Ну що, нічого не вийшло? — спитала негарна дівчина в окулярах: в голосі її була старанно прихована злостивість.
— Якраз чудово складається, — відповіла Марта. — Я сьогодні страшенно зайнята, а відмовити було незручно. Цей молодий лікар був зі мною дуже чемний.
На вулиці було холодно, похмуро, неприємно. Біля входу до музею сидів на кам’яній балюстраді Зенон.
— Знаєш, Майко, я був у місті, в справах секції, — мовив він, цілуючи їй руку. — Вирішив почекати на тебе…
— Чудова думка, — посміхнулась Марта. — Я саме міркувала, що з тобою діється?
— В тебе є якісь справи опівдні? Бо, знаєш, я б не хотів тобі перешкоджати, ми ж не умовлялися.
— Що ти, — заперечила Марта. — Я рада, що ти прийшов. Залишишся в нас на вечерю, добре?
— Добре! — зрадів Зенон. — Мені здавалося, що ти будеш сьогодні зайнята…
— Чому це тобі спало на думку?
— Сам не знаю. Так мені здавалося.
— Щось не гаразд з твоїми передчуттями, Зен. Погано функціонують. Я рада, що ти прийшов. Проведемо разом вечір, добре? Власне… я чекала на тебе.
— Правда? — полегшено зітхнув Зенон. — Не знаю, чому мені так здавалося… Знаєш, стільки справ у клубі, в секції, в Академії. Але тепер все гаразд, я не поїду на Бєляни. Чудово!
Він узяв її міцно, ніжно під руку. «Кінець, — подумала Марта. — Треба це якось залагодити. Тільки ж я справді не знаю, як… Таке все складне. Та чого я власне хочу?»