Ще не народився архітектор чи декоратор, котрий — проектуючи, а потім будуючи кав’ярню — міг би сказати заздалегідь: «В цьому закладі буде ось така публіка, ось такий чи такий настрій. Так ми це запланували і так повинно бути…»
Кав’ярня вже збудована, опоряджена, вмебльована, заходять до неї перші відвідувачі, і через деякий час виявляється, що атмосфера її не має нічого спільного з тим, що планували її творці. Призначена для громадського користування, кав’ярня починає своє власне, не передбачене заздалегідь життя. Ось на цій, власне, підставі бар-кав’ярня «Під курантами» в районі МДМ[3] переживав з хвилини свого виникнення певний конфлікт між змістом і формою.
В перші роки відбудови варшавські кав’ярні виникали самі собою, імпровізовано, згідно з антинауковою теорією самозародження, в якихось одноповерхових, нашвидку, абияк відремонтованих приміщеннях, в розбомблених будинках, де часто за декорації правили руїни розбитих кам’яниць. Це були кав’ярні закурені, чисто споживчого призначення, тісні, переповнені, де мріяли про гелікоптер, ледве побачивши вільний столик углибині. Вже протягом двох століть у Варшаві надають великої ваги кав’ярням, отож ті, хто проектував планову й велетенську відбудову міста, не могли забути про ці традиції. Одною з перших запроектованих кав’ярень у Варшаві був бар-кав’ярня «Під курантами». Заклад був справді дуже гарний: елегантні портьєри, солідні панелі, фаянс і дорогі тарілки, важкі стильні меблі, окуті міддю кенкети, стародавній дорогий годинник над входом, дубові внутрішні сходи, стеля, обкладена важкими балками — одне слово стиль солідного ренесансу. Всередині мимоволі зринала думка, що в цих кріслах та за цими столиками сидітимуть люди серйозні, які у вільні хвилини зосереджено обговорюватимуть проблеми зростання продуктивності праці в керованих ними підприємствах і закладах або щонайменше — повторюватимуть солідні обережні плітки про сімейні турботи професорів політехнічного інституту. Тимчасом сталось інакше: на антресолях поставили піаніно, за піаніно сів юнак з явним нахилом до синкопованої музики, за столами з’явилися представники варшавської богеми, у вхідних дверях дедалі частіше маячили силуети юнаків у дуже вузьких штанях, в коротких пальтечках та на загадково високих гумових підошвах, а також дівчата в просторих пальтах з величезними комірами, що нагадували дитячі слинявчики, повернені назад. За ними примандрували люди з дуже невиразними і незрозумілими джерелами прибутків. Солідні стіни в стилі ренесансу наповнилися розмовами, які мали дуже небагато спільного із сферою інтересів давніх солідних патриціїв. Таким чином бар-кав’ярня «Під курантами» став улюбленим місцем зустрічей варшавської надто рано дозрілої молоді.
Гальський бував тут рідко. Він добре знав цю кав’ярню, але не дуже її любив. Побачивши пана, який вже платив офіціантові, він хутко і вправно націлився на місце і вже незабаром задоволено простяг довгі ноги, запалив цигарку й замовив каву.
«Смішно, — подумав він, — я готуюсь до цього побачення, наче мені вісімнадцять років. А я ж починав уже забувати, що можуть існувати такі настрої».
Гальський почував себе зараз наче після першої переможної битви: від самої думки, що Марта могла б прийти, коли він не мав ще столика, його охоплювала тривога і зраджувало властиве йому почуття лагідної іронії. «Це серйозно, — відзначив він неохоче, — це справді стає безглуздо серйозним, якщо вже мене турбують такі дрібниці».
З-над блискучої чорноти піаніно всміхалося до нього знайоме обличчя: Гальський знав молодого піаніста. Вони були разом в армії, приятелювали. Їх єднала спільна любов до легкої музики…
Піаніст багатозначно підморгнув і почав грати «Чекаю тебе…» Гальський всміхнувся й погрозив кулаком:
— Ах ти ж, негіднику!
Але очі, мов намагнетизовані, поверталися до входу. Даремно Гальський намагався зацікавитися сусідом. За два столики від нього сидів мужчина, який на хвилину привернув його увагу, це був міцно збудований, чудово вдягнений добродій з гарним, темним, трохи надто м’ясистим обличчям.
«А може, вона не прийде?» Гальський відчув терпкий біль тривоги десь біля серця. Він глянув на годинник: до умовленої години залишалося ще п’ять хвилин.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Увійшла Марта. Гальський устав. Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, хутко окинули її оцінюючим поглядом: оцінка була позитивна. Знавці затримали на ній свою увагу трохи довше, ніж це звичайно буває в такі моменти. Міцно збудований, елегантний пан придивився до неї досить пронизливим поглядом. Піаніст зробив жест подиву Гальський всміхнувся. Марта сіла. Піаніст заграв «Чаю на двох». До столика підійшла офіціантка.