— Чому ви всміхаєтесь? — спитала Марта.
— Ох, безліч причин, — відповів Гальський, — я вам розповім по порядку. Насамперед, цим усміхом я прикриваю внутрішнє полегшення.
— Після якихось важких турбот чи переживань?
— Так. Я боявся, що ви не прийдете.
Марта злегка зашарілась і всміхнулась. Важко було вгадати, що в цій заяві було жартом, а що по-справжньому щирим признанням.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Піаніст легко й виразно грав пісеньку «Юнак, якого я кохаю…»
— Що за знайома мелодія? — замислилася Марта.
— Вона зветься «Юнак, якого я кохаю…» Я вчився під неї танцювати на перших шкільних вечірках. Це давні часи.
— Ага. У мене такі ж спогади, зв’язані з цією мелодією…
— Кожен з нас має спогади, — мовив Гальський бездумно й банально, — але не кожен має таку людину, як у пісеньці.
Я не маю… — поспіхом, м’яко промовила Марта.
«Навіщо кривиш душею?» подумав Гальський сердито.
«Навіщо я брешу, — подумала з певним зусиллям Марта і раптом наче опритомніла. — Я зовсім не брешу. Так воно й є. Нема такої людини. Я навіть на секунду не згадала про Зенона».
— Я не брешу… — промовила вона тихо, хоч Гальський і не питав.
Спокійні, ясні очі Гальського були повні недовір’я.
— Кінець-кінцем, — сказав він з явним глузуванням, — я останній, хто має право про це питати.
— Неправда, — на обличчі Марти знов з’явився войовничий вираз. — Ви маєте незаперечне право на це. Ви ж промили грізну рану на моїй скроні у комісаріаті, виявили готовність провести мене додому і навіть запропонували допомогу моїй бідній хворій матері. Я вже не згадую про сім телефонних дзвінків…
Це було дуже нечемно, й обом стало прикро. Здавалося, що й усім навколо стало дуже прикро, що за сусідніми столиками люди похнюпились, що офіціантки безпорадно розвели руками, що навіть піаніно зараз закриє якась чародійна сила.
І враз — обоє розсміялися.
— Через що ми, власне, сваримося? — запитав Гальський. — Адже у нас майже однакове волосся.
Справді, волосся їх мало майже однаковий відтінок. Це був відтінок старого, збляклого, вже не дуже блискучого золота. Де-не-де ясніші пасма, кольору платини, пробивалися в гладенькій, стягненій сьогодні назад зачісці Марти та в м’якому, трохи хвилястому над чолом волоссі Гальського. Вони похилилися над столом і якусь хвилину дивилися одне на одного.
— Найбільше подобається мені, що ви власне зовсім не гарна, Марто, — заявив Гальський. — Ці вилиці, що трохи виступають уперед, цей бойовий, вічно готовий до скандалу ніс…
Піаніст посміхався Гальському, граючи «Гарна дівчина, як та мелодія».
— Мені ніщо не подобається, — промовила Марта вільно й безтурботно. — Я не люблю приємних облич, а у вас якраз таке приємне обличчя… Страшенно хочеться подарувати вам коробочку з монпансьє…
— Неправда. Це зовсім не так. І вам зовсім цього не хочеться…
— Можливо, я й кажу неправду, — згодилася Марта. — Але й ви теж. Хіба я бридка?
— Цього я не сказав. Хай ви зовсім не бридка. Але що з того?
…На порозі з’явилася висока постать елегантної жінки. Гарне модне пальто, чорні замшові туфлі на високих каблуках, невеличкий капелюшок з вуаллю і дорога срібна лисиця — від усього віяло багатою, хоч і надто прибільшеною елегантністю. Побачивши даму, з-за столика підвівся чоловік з темним обличчям. Тільки тепер стало видко, який він високий і міцно збудований. Дама всміхнулася, кивнула головою й підійшла до його столика. Потім сіла й почала роздивлятися навколо. Побачивши Гальського, вона раптом споважніла, банальний усміх зник з її обличчя. Погляд Гальського зустрівся з її поглядом. «Звідки я знаю цю пані?» подумав Гальський. «Ах, це ж та, що в тролейбусі…» пригадав він, дивлячись на неї не без приємності. Піаніст поволі, з явним уподобанням грав «Дякую за пам’ять». Дама перевела погляд на Марту, вона придивлялася до неї уважно й досить довго, в очах її була холодна, зла допитливість. Нарешті вона заглибилася в стриману розмову із своїм товаришем з темним, гарним обличчям.
— Марто, — спитав Гальський. — Що ми зробимо далі з цим, так гарно розпочатим вечором?
— Мабуть, підемо додому, щоб з допомогою здорового сну приготуватися до завтрашнього трудового дня.
— О, ні! — запротестував раптом Гальський. — Ніяких думок про завтра, його немає. Я почуваю в собі впертість своїх предків, які наполегливо викорчовували неприступні хащі. Завтра почнуться нові, двотижневі, принизливі телефонні розмови про нову зустріч. Я знаю це. Знаю вже напам’ять всі номери телефонів Національного музею, міг би навіть з успіхом стати гідом. А сьогодні я не випущу вас із своїх пазурів.