— Але ж, звичайно. Вибач мені.
Він міцно обняв її, пригорнув і поцілував. Очі Марти сховалися за повіками, її руки підвелися вгору і сплелися над піднятим коміром пальта Гальського.
— Таксі! — вигукнув Гальський, відхиляючись, але не випускаючи Марту з обіймів. — Алло! Таксі!
Маленьке авто, що проїжджало мимо, затрималося. Шофер усміхнувся й відчинив дверцята.
— Куди?
— До «Камеральної», — мовив Гальський. — Поїдемо забувати. А найкраще забувати в «Камеральній».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Вітаю, пане голово, — уклонився гардеробник «Камеральної», сквапно забираючи пальто з рук високого пана з гарним темним обличчям. Елегантна дама, вся в чорному, стояла біля дзеркальної стіни, поправляючи волосся.
— Скажи Генекові, що пан голова Меринос прийшов… — гукнув гардеробник офіціантові, який пробігав мимо. За хвилину в вестибюлі з’явився немолодий кремезний і плечистий офіціант з червоним нахмуреним обличчям, з невеличкими, старанно нафарбованими вусиками.
Ледве офіціант побачив високого пана та його даму, як надуте обличчя його стало втіленням чемної радості, заясніло професіональним щастям.
— А-а-а! — вигукнув він. — Пан голова Меринос! Пані Шувар! Зараз, зараз, за хвилину буде столик… Дуже прошу…
Меринос недбало подав йому руку.
— Є хтось? — спитав він півголосом.
— Здається, є пан Крушина, — відповів теж півголосом Гепек, мружачи одне око. — Хвилину тому я його бачив.
Оркестр саме скінчив грати «La Cumparsite», пари відривалися одна від одної, в залі стало трохи світліше, паркет порожнів; навколо столиків зароїлися люди. Мериноса й пані Шувар, які заходили до залу, звідусюди вітали зацікавлені погляди: нічого дивного — ця пара впадала в очі. З-за одного столика підвівся кремезний, плечистий молодий чоловік із зламаним носом і з книжкою під пахвою.
— Пане голово, — мовив він тихо, підходячи до Мериноса, — є місце. Якщо пані дозволить… — додав трохи голосніше, звертаючись до пані Шувар.
— З ким сидиш? — спитав Меринос.
Молодий чоловік показав на столик, за яким сиділа крикливо одягнена дівчина з неправдоподібно чорним, лиснючим волоссям.
— З Ромою, — відповів молодий чоловік.
— Як ти думаєш, Олімпіє? — звернувся Меринос до своєї супутниці.
Олімпія Шувар надула гарні уста із стримуваною нехіттю.
— Нічого не вдієш, — відповіла вона, — така тіснота.
— Облиште, пане Генеку, — наказав Меринос офіціантові, який жонглював піднесеним угору столиком. — Ми присядемо до пана Роберта.
Олімпія вже віталася з Ромою.
— Ви знайомі, пані? — якось силувано спитав Меринос.
— Звичайно, — хутко відповіла Рома. — Вже багато років. З Ястарні та Закопаного, правда?
— Ясно, — невимушено згодилась Олімпія. — Я завжди дивувалася елегантності пані Леопард. Рома була явно задоволена.
— Що ж, — відповіла вона, — якби отак мати кошти…
— Не плач, — втрутився Крушина. — Навіщо ці розмови? З коштами ти якось даєш собі раду…
В погляді Олімпії жевріло почуття гумору, але ніхто цього не помічав. Костюм Роми вражав несмаком: дорогий рожевий джемпер, кольору дитячої ковдри, дорога жовта «апашка» на шиї й темнозелена спідниця створювали той самий ефект, що й ластовиння на її молодому, гарному, втомленому обличчі, відтіненому неприродно-смолистим чорним волоссям…
— Що це ви читаєте, пане? — звернулася Олімпія до Роберта Крушини.
— «Алісу в країні чудес», — відповів Крушина.
— Ні!.. — дзвінко розреготалась Олімпія. — Це чудово…
— Люблю тільки такі книжки, — серйозно мовив Крушина; на його засмаглому, мускулистому обличчі був вираз щирого переконання. — Я був сьогодні на філателістичній виставці, — додав він.
— Такий старий дядько… — докірливо кинула Рома Леопард.
— Роберт надолужує втрачене дитинство, — посміхнувся Меринос.
У проході між столиками з’явилися Марта й Гальський. Меринос кивнув Генеку, який розставляв склянки й чарочки, і шепнув йому на вухо:
— Хто цей фраєр у сірому піджаку?
Генек, навіть не глянувши на Гальського, знов почав розставляти закуски. За хвилину він нахилився над Мериносом і шепнув:
— Якийсь лікар. Приходить час від часу, не дуже часто…
— А жінка?
— Не знаю. Але зараз довідаюсь.
— Про що це ви шепочетесь на вушко? — спитала Олімпія з чарівним усміхом. — Що за солодкі таємниці з паном Генриком?
— Чоловічі справи, шановна пані,— запобігливо посміхнувся Генек.
Він збіг по східцях до бару.
— Пане Анатолю!