Марта мовчала.
— Пам’ятаєш? — пожвавішав Зенон, — наші перші канікули на озерах, в Гіжицьку? Тільки тоді ми говорили про одруження, один раз…
— Пам’ятаю, — мовила Марта, припавши чолом до холодних ґрат. Вона пам’ятала в цю хвилину все з пронизливою ясністю. Час, проведений на озерах, і дні, проведені над морем, задушливі ночі, уста Зенона… Вона кохала його тоді, як кохають сонце, радість і сміх. Пам’ятала зимові канікули в Закопаному, лижв’ярський захват і шалені розваги двадцятирічної юності. Пам’ятала все, як пам’ятають щось любе й дороге, але до якого не варто повертатися.
Зенон наблизив обличчя до її обличчя. Цілував її заплющені очі й розсипане волосся. «Від нього тхне алкоголем і рестораном», подумала Марта без особливої неприязні. З болючою гостротою зрозуміла, що це — кінець.
— Адже це неможливо, — почав знову Зенон. В голосі його було розпачливе зневір’я. «Після того всього, що між нами було, це неможливо… Вона не зможе», стукотіло йому в скроні. Марта мовчала.
— Іди, Зене, додому, — промовила вона, відриваючись від нього за хвилину. — Я така втомлена.
Вона крізь грати ніжно погладила його по щоці.
— Добре, — відповів Зенон. Він не знав уже нічого, в голові його був хаос. — Завтра я подзвоню, кохана…
Він пішов. Марта з хвилину проводжала його поглядом. Раптом з березневої темряви глянули на неї палаючі, білі очі.
— Вітольде! — скрикнула вона пронизливо, ховаючи обличчя в долонях, й охоплена жахом, кинулася на сходи.
— Вітольд моє ім’я, — пошепки мовив Гальський.
Ще півхвилини тому він стояв на розі безлюдної вулиці. Під’їхало таксі, швидко прочинилися дверцята, Гальський вліз і опинився в темній коробці машини, де пахло духами Олімпії й бензином. Його трохи здивувало, що першим запитанням, яке він почув, було коротке й тверезе:
— Як ваше ім’я, пане?
Вони їхали недовго. Машина зупинилася, і Олімпія швидко сунула шоферові банкнот у руку. Це були Єрусалимські Алеї, поміж Маршалковською і вулицею Круча — один з останніх у центрі масивів напівзруйнованих війною кам’яних будинків та один з останніх центрів приватних крамниць, майстерень, крихітних фабричок, підприємств, фірм.
Протягом останнього десятиріччя в цих потрісканих, обдертих, до половини згорілих, а потім нашвидку відремонтованих будинках кипіло бурхливе життя; це було, проте, життя хвилинне, життя без майбутнього, яке весь час мусило поступатися місцем великій, плановій відбудові.
Обоє увійшли до брами. Олімпія подзвонила й потягла за собою Гальського в темну нішу. В рухах її була нервова обережність. Брама, дзвінко клацнувши, зачинилася за ними, вони пройшли темне подвір’я. Олімпія вийняла з сумочки футляр з ключами, відімкнула двері якогось флігеля. Гальський увійшов у цілковиту темряву й почув рипіння дверей, які старанно замикали за ним. Олімпія засвітила світло.
— От ми й удома, — обізвалася Олімпія з усміхом. — Прошу почекати тут хвилинку.
Вона відчинила двері вглибині, за якими виднілися сходи, що вели на другий поверх. Сходи злегка рипіли, коли Олімпія йшла нагору.
Гальський з зацікавленням роздивлявся навколо: тут було дуже гарно й чисто. Важко було визначити одразу, чим саме тут торгують — на полицях, на вішалках, в шухлядах, на прилавку та між перегородками лежали й висіли найрізноманітніші товари — галстуки, лак для нігтів, штучні дорогоцінності, косметика, шовк, узористі хустки, різне туалетне приладдя, галантерея, жіночі сумочки, ацетон, панчохи, пояси, кольорова шерсть та в’язальні дротики, крем для взуття, пудрениці. Вражало також, ніби навмисне підкреслюване, закордонне походження деяких товарів: звідусюди аж кричали барвисті етикетки, наклейки, рекламний шрифт назв: POND’s «Colgate», «Kiwi», «Bourgroisgeranium», «Soir de Paris».
«Ну й масштаб! — здивувався Гальський, — як бачу, це велика фірма».
Ряди рівно розставлених, оригінальних пляшечок з німецьким одеколоном і брильянтином, артистично складені стоси французького мила в гарній барвистій обгортці, помада для вуст у золочених трубочках, англійські креми й леза для гоління, італійські сорочки-апашки й галстуки, американські гребінці, зубні щіточки та щітки для волосся. Назви товарів говорили самі за себе.
«Контрабанда, — подумав з мимовільним подивом Гальський, — але щоб з посилок, одержаних з-за кордону, розвинути таку торгівлю!»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На сходах залунали кроки, й зайшла Олімпія.
— Прошу… — мовила вона з усміхом. Слідом за нею Гальський піднявся по сходах у велику високу кімнату, типову для старих варшавських будинків початку століття. Тут стояло багато меблів: величезний, вкритий барвистими подушками диван, велика чорна шафа, якісь етажерки, повні різноманітних цяцьок та дрібничок, сервант з фарфором і склом.