З того часу минуло десять років, протягом яких на вулицю Нови Свят, Краківське Передмістя повернувся давній блиск столиці.
Куба сперся об залізну огорожу на розі вулиці й запалив цигарку. Юрба зростала — люди виходили з контор та установ, трамваї обростали пасажирами. Зелені й червоні сигнали руху, дівчата, солдати, жінки, які юрмися перед вітринами, залізничники, морські офіцери, службовці, продавці авторучок та зубних щіток, юнаки з напомадженим волоссям, які чекали побачення біля кіоска — все це для Кубуся рідне. Він задоволено зітхнув, глянув на годинник і рушив у напрямі «Крисенькн». Хтось схопив його за плече.
— Як ся маєш, Пєгусю… — почув він позаду. Куба повернувся, й обличчя його осяяв усміх.
— Мориц! Оце так так… Клянуся щастям. Де ти подівся?
Перед Кубусем стояв високий, дужий хлопець у вельветовій розстебненій куртці, з-під якої видко було зелений брудний пуловер та ріжки комірця блакитної, давно непраної сорочки. На молодому обличчі, вже з чоловічими, начебто кривими рисами, написане було безтурботне задоволення.
— Та якось живу, — відповів він, стискаючи руку Кубусю. — А як ти? Ряшка в тебе така, наче тебе жовтком хрестили…
— Така вже моя врода, — відповів Кубусь стримано. — Що поробляєш, Морице? Чому не з'являєшся? Колись ти заходив час від часу…
— Не можу я до тебе заходити. Тепер ти великий. Зірка «Експреса», редактор Вірус. Звідки я можу знати, кого ти пам'ятаєш, а кого ні.
— Покинь ці дурниці, добре? Що поробляєш?
— Як коли. Трохи тут, трохи там… — ухильно відповів Мориц.
— Як у тебе з монетою?
— Залежно від того, що ти мені можеш запропонувати. Як можеш відвалити два куски позичково, — візьму з приємністю. Менших сум не приймаю.
В голосі Морица звучала іронія й агресивність. З голосу Кубуся зникли нотки дружньої щирості.
— Це непогано, — обізвався він. — Бо я на один кусок працюю майже місяць. Отож не можу тебе підтримати. Проведи-но мене трохи, — додав він.
Зелений сигнал відкрив дорогу. Обоє перейшли на той бік Алей і повільно рушили до площі.
— Знаєш, Кубо, — почав Мориц, — я навіть кілька разів збирався до тебе.
Кубусь бистро глянув на нього: в словах Морица зазвучала якась нова нотка, не схожа на задерикуватий тон, яким він говорив щойно.
— Ти ж знаєш, де мене шукати, — відповів він. — Завжди можемо поговорити.
— Людина старіється, різні думки блукають у голові. Ти ж на цьому розумієшся, правда ж?
— …Хто це тебе так обробив? — спитав Кубусь, показуючи на свіжий шрам на підборідді Морица.
Глумливі зелені очі Морица потемніли, стали серйозними, чуйними й злими.
— Невже вдарився об щось? — із зацікавленням перепитав Кубусь.
— Байдуже, — відповів Мориц. — Справу ще треба залагодити. Останнє слово ще не сказане.
— Горілку п'єш?
— П'ю. Чого б то не пити? Але знаєш, Кубо, я маю до тебе справу: чи ти б не скомбінував для мене якоїсь роботи?
Кубусь з хвилину мовчав. Потім сказав поволі:
— Навіщо? Нап'єшся, нахуліганиш, а я буду потім виправдуватися за тебе? Якщо не гірше…
Мориц не відповідав. Ішов замислений, колупаючи в носі.
— Ти б не зайшов зі мною випити чарку? — спитав він за хвилину.
— Нема часу. Умовився зустрітися за п'ятнадцять хвилин.
— Вистачить, — запевнив Мориц. — Якраз устигнемо роздушити чвертку. Зачекай…
Він швидко зайшов до крамниці споживчої кооперації, яку нони саме минали, і за кільканадцять секунд вийшов, ховаючи чвертку до кишені вельветової куртки.
— Ходім, — покликав він Кубу і звернув на вулицю Відок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Слухай-но, Кубо, яка ситуація, — заговорив Мориц. — Знаєш: у мене є дівчина.
— Поздоровляю, — зрадів Кубусь. — Ніжні почуття перетворюють людину. Уявляю собі…
— Чекай, — перебив Мориц. — Це не так просто. Цього разу все якось інакше.
— В порядку, — згодився Куба. — Можу бути за свідки. Або й за дружку. Як хочеш? Куплю вам весільний подарунок. Найкращс скатерку або електричну праску. Це буде фундамент пристойного родинного існування, добре?
— Хто зпоє? — м'яко промовив Мориц. — Вона живе в Аніні… — додав він раптом, без особливого зв'язку з розмовою.
Куба споважнів.
— Чудово, — мовив він, — тоді ризикну. Протягом тижня постараюсь дати тобі відповідь. Забіжи до мене в редакцію.
— Ні, — швидко заперечив Мориц. — Не забіжу. Краще не треба. Ніколи нічого не можна знати… Зрештою, я не хочу тобі перешкоджати. Як довідаєшся про щось, повідом мене. Тільки знаєш… щось таке, для мене… Рекомендації у мене нема, посвідки з попередньої роботи теж.