«Облога, — подумав Генек. — Наш автобус в облозі. Будуть мститися, паскудники… Аби тільки Галина за мене не хвилювалася».
Він минув зупинку, не завагавшись і на хвилину, хоча там були пасажири, що махали йому руками з гіркою люттю. Біль у потилиці наче випромінював на ключицю, ставав дуже гострим і пронизливим.
«Щось мені пошкодили, — подумав Генек стурбовано. — Не можу вести машину». І гукнув:
— Скурчику! Їдемо до парку.
Скурчик не відповів, і лише за кілька хвилин повторив голосно:
— Їдемо до парку.
Темна тінь на приступці здавалася привидом. Скурчик не знав напевне, стоїть хтось на приступці чи ні. Зрештою йому вже було однаковісінько.
«Ніяких міліціонерів зараз, — думав Генек Шмігло. — Все зробимо в парку. Дорогою ніхто з цієї коробки не вискочить. А в парку порозмовляємо з отим фраєром у береті».
Він дав газ, з зусиллям нахилився над кермом, і червоне довге тіло «Шоссона» звернуло раптом на Желязну, збуджуючи подив в очах трамвайників, міліціонера, що регулював рух, та прохожих.
«Цікаво, чи ще женуться за нами?» подумав Генек. У внутрішньому дзеркальці нічого не було видко, бо платформа трималася зараз же за автобусом.
На розі Желязної і Лєшно Генек змушений був пригальмувати. Відчувши конвульсійне тремтіння пригальмованої машини, хлопець у береті блискавично вп’явся зубами в руку, що тримала його за шию. Рука розтулилася, пасажир з бакенбардами скрикнув і трохи недоумкувато глянув навколо, а хлопець у береті скочив на ноги й кинувся вперед: у нього в руці блиснула повна пляшка горілки, нею він щосили зацідив по голові Генека, й блискавично рвонувши передні двері, вискочив на вулицю.
Генек відчув тупий біль, але відразу ж опритомнів: горілка, стікаючи з шапки, пекла йому очі й губи, але сила удару була значною мірою амортизована чудовою твердою шапкою. Генек, трохи заточуючись, підвівся від керма і спробував підвести пасажира з бакенбардами.
— Покликати швидку допомогу, — спитав Генек, — чи, може, міліцію? А може, підвезти вас до швидкої допомоги?
Могутній велетень з бакенбардами кілька разів стріпнув головою, мов величезний пес-сенбернар, який виходить з води, й глибоко зітхнув; груди його підносилися розмірено, як паровий молот, блакитні, невеличкі очі глянули на Генека з лагідною вдячністю.
— Ні, ні, — промовив він, — прошу не турбуватися… Уже все гаразд. Такі паскудні шибеники… — м'яко поскаржився він, як добрий безпорадний вихователь.
— Ви хочете вийти зараз чи, може, підвезти вас трохи? Ми їдемо до парку, — повідомив Генек.
— Я поїду з вами, пане, — несподівано заявив той. — Зараз вже пізня година — ще можуть напасти на вас. Я поїду з вами, так буде певніше.
— Не будьмо дітьми… — почав Генек, — ми ж у місті…
— Я поїду з вами, — рішуче повторив пасажир з бакенбардами. — Я мушу вам віддячити. Ви кинулися мені на допомогу з благородною мужністю, і тепер я мушу вас захистити, пане…
— Шмігло… — підказав трохи приголомшений цим старосвітським рицарством Генек, — Евгеніуш Шмігло…
— Моє прізвище Компот, а ім’я Фридерик, — відрекомендувався пасажир з бакенбардами. — Фридерик Компот. Щасливий познайомитися з вами, пане, в таких незвичайних обставинах. Вірю, що ми будемо друзями. — Він сердечно простяг руку.
Скурчик, не звертаючи на них уваги, байдуже перелічував гроші, розвалившись на лаві посеред машини; такі розмови й сцени йому нічого не говорили.
Генек сів за кермо й прикусив губу від болю, пускаючи машину. Автобус рушив. На вхідній приступці все маячила якась непомітна тінь. Може, почепився хлопець. Ззаду за автобусом лінії № 100 рушила вантажна платформа. Серед шести постатей, з високо піднятими комірами, сидів хлопець у береті й розповідав:
— Пляшка не розбилася, бо тільки-но я впав на того великого, як мене шофер схопив за ногу… Ну, ми ж їм заплатимо… Цей водій, кий йому в око, не має права жити ніде інде, як у лікарні… Інакше нам нема чого з’являтися на очі Кудлатому. Можемо відразу братися за лопати й копати собі могилу після такої засипки…