О пів на дев’яту Гутек штовхнув Мето в плече. Мето безтямно підвів голову: обличчя в нього було страшне, запухле, синє. Пошерхлі, порепані губи були вкриті почорнілою кров’ю, над правим оком виднівся червоно-фіолетовий струп.
— Вставай, — промовив Гутек. — Іди хоч трохи приведи себе в порядок! Тут зараз може бути контроль, тебе можуть схопити тільки за вигляд. Досить вже… Навіщо тобі ці квіточки?
Мето мовчки кивнув головою.
— Іди до Ткачика, — додав Гутек, — принаймні хоч лахи тобі відсвіжить.
— Правильно, — з зусиллям мовив Мето. — Ти маєш рацію.
Устав, спершись об стіл, закутався в пальто, насунув шапку на лоба і рушив до виходу. Через хвилину після цього пан з парасолькою прокинувся, встав з-за столика й вийшов.
Мето поволі йшов під темними мурами Товарної вулиці. Звернув на Срібну, потім Желязною добрався до Шлізької і нарешті зайшов у браму одного з будинків: це була похмура, величезна кам’яниця з чорними стінами і вузькими вікнами, на яких скрізь стояли продукти. По будівельній дошці з прибитими на ній поперечинами Мето виліз на другий поверх і подзвонив. На дверях була скляна табличка з написом: «Ізидор Ткачик. — Кравець».
Пан з парасолькою провів Мето аж до флігеля на другому подвір’ї, повернувся й поволі пішов до Желязної. Неподалік Єрусалимських Алей він побачив кремезного юнака в клітчастому пальті з дуже широкими плечима, який хутко йшов по той бік вулиці, йому назустріч. Пан з парасолькою непомітно, але радісно всміхнувся, наче бухгалтер, в якого безпомилково збігаються цифри копіткого, складного звіту.
Мето кивнув головою худорлявому підмайстрові і зайшов до кухні. На столі, серед навалених купами матеріалів, підібгавши під себе ноги, сидів сивуватий чоловічок з грубим, нахабним обличчям. Він саме перегризав нитку й спідлоба глянув на Мето, який важко опустився на ліжко, просто на щойно випрасувані костюми й пальта.
— Що ти! — буркнув кравець, — зовсім здурів? На новісінький товар брудним задом!
— Заткни пащу, Ткачику, — знесилено мовив Мето. — Мене сьогодні вже ніхто не злякає…
Ткачик глянув на нього й замовк. Мето важко підвівся, скинув пальто, жбурнув у куток і почав роздягатись. Стягнув двобортний поганенький піджачок і штани й знову сів на ліжко.
— На тобі. Чисть і прасуй, — жбурнув він Ткачикові одіж. — А потім пальто…
— Що сталося? — спитав Ткачик.
Мето нерухомо сидів на ліжку в трусах, у світері й мовчав. Шапочка його зсунулася на синє страшне обличчя. Ткачик глянув на підмайстра:
— Гуля! Холера на твою голову! Бачиш штани пана Мето?
Гуля схопив штани і прошепелявив:
— Вже роблю, пане шефе!
Залунав дзвоник, Гуля пішов відчинити. За хвилину до кухні зайшов невисокий, міцно збудований блондин з широким рожевим обличчям; він був без пальта й без шапки, зіщулений, змерзлий і явно під чаркою.
— З самого ранку хоровод, — буркнув Ткачик. — Спершу цей, — ткнув він пальцем у Мето, — привид в опері…
Мето не ворухнувся. Блондин з зацікавленням нахилився над ним.
— Мордочка! — здивувався він. — Мето! Коханий хлопче… У-у-ух, яке личенько! Хто ж це тебе так відполірував?
Мето відповів:
— Мотай звідси, — і знову заглибився в своє тупе мовчання. Блондин сів поруч. Гуля накинув куртку й вийшов. За дверима стояв високий хлопець, що саме збирався подзвонити.
— День добрий, пане Мехцінський, — мовив Гуля і двома стрибками збіг униз.
Мехцінський відчинив двері до кухні.
— Як ся маєш? — привітав він Ткачика, подаючи йому руку. — Готове?
— Готове! Готове! — перекривив Ткачик. — Як може бути готове, коли з самого ранку ремонт. — І показав на дві постаті, що сиділи на ліжку. Мехцінський свиснув від подиву, побачивши Мето:
— Оце так краса! Зразкова робота. Хто це тебе так обробив?
Мето не відповів.
— Вже півгодини отак сидить і мовчить, — буркнув Ткачик.
— Цигарку! — обізвався раптом Мето. — Дай-но, котрий, цигарку!
Залунав дзвінок.
— Це Гуля, — промовив Ткачик, — іди, Морице, відчини.
Мориц вийшов і за хвилину повернувся з Робертом Крушиною.
Крушина подав усім руку і сів поруч з Ткачиком, на столі.
— Що сталося? — спитав він у Мето.
— Не знаю, — тупо відповів той.
— Він що, під мухою? — спитав Крушина в Ткачика.
— Холера його знає, — знизав плечима Ткачик, — сидить отак вже з годину.