— Якщо мене хтось шукатиме в місті, скажіть, що я втопився, — промовив Мето, підіймаючи комір і насуваючи шапку на лоба. Вийняв з кишені кілька банкнот і перелічив. — Вистачить, — буркнув він і вийшов, не попрощавшись.
— Цей Кудлатий, — замислено мовив блондин, — мабуть, зух. Найбільший зух у Варшаві.
«І не такі зухи ламалися!» аж кричало щось у Мехцінському. Водночас він відчував, що такі слова були б святотатством або принаймні невдалою, нещирою позою. Всі в цій кімнатці, не виключаючи і його, Мехцінського, знали, що замислений блондин має рацію.
— Теж людина, — тихо проказав Мехцінський з дуже обережним недовір'ям.
Ткачик бистро глянув на нього.
— Скажи це Кудлатому, якщо ти такий козак. Ой, Морице, високо скачеш.
Мехцінський мовчав, глибоко затягаючись цигаркою. Вимовлене Ткачиком прізвище наче вдарило його в серце, — гостро, боляче.
— Нічого тут не розумію, — поволі додав Ткачик, — але одне скажу: недобре, ой, недобре!
Єжи Метеор стояв перед дзеркалом і зачісувався. Просте і досить однозначне дієслово «зачісуватись» не віддає цілком тієї складної дії, яку виконував Єжи Метеор. Повним побожності урочистим рухом він розділяв випещене, блискуче від брильянтину темне волосся бездоганним проділом з лівого боку. Потім зачісував із лівого боку вниз, а з правого — набік. Нарешті, відклав гребінець, узяв баночку з брильянтином і ще намастив волосся на тімені. Знову взяв гребінець, ще раз зачесав з правого боку й опустив руки.
Так, це була перемога! Він скинув рушника і остаточно придивився: блискучий, дорогоцінний шолом вкривав його голову
— Ти довго так можеш? — спитав Роберт Крушина з нудьгою в голосі.
— Довго, — відповів Єжи Метеор. — Від цього все залежить. Чи вдасться, чи ні.
Крушина лежав у пальті й капелюсі на неохайному тапчані. Постільну білизну на ньому напевне змінювали востаннє ще до оголошення шестирічного плану. У кімнаті було небагато меблів: колись біла лакована шафа, добре вже потерте й вилиняле крісло, аристократичного походження, чотири стільці, звичайний стіл, накритий клейонкою, на якій лежали рештки сніданку й розсипана колода карт.
— Холодно, холера. Кретине, ти ж подумай, з цього може бути скандал… — кинув Крушина поривчасто.
— Який скандал, Бобусю? У тебе клопіт — Кудлатий все залагодить. Казали йому про це?
— Здається, так. Меринос каже, ніби Кудлатий щось міркує, але нічого не говорить, як завжди.
— З Вільгою розмовляв?
— Ні, ще. Не було часу. Не виходжу з контори.
Метеор одяг брюки і витяг чисту сорочку з шафи. Брюки були габардинові, вузенькі, з гостро запрасованою складкою, сорочка була опаловорожева, з широко розставленими ріжками коміра за італійською модою. Метеор дбайливо застебнув комірець довгими худими пальцями з брудними нігтями. Витяг з шафи прикро-зелений, всіяний жовтими трикутничками галстук і довго й старанно зав'язував його перед дзеркалом. Потім одяг смугасті, зелено-жовті шкарпетки і дорогі, замшові туфлі на товстій індійській гумі.
Нарешті Метеор дістав з шафи двобортний, з гарно стебнованими широкими вилогами піджак. Вдивляючись у себе в дзеркало, він зітхнув з глибоким задоволенням: у дзеркалі відбивався високий, дуже гарний, худорлявий юнак у надзвичайно елегантному костюмі. Темне волосся, блакитні очі, вузьке обличчя з гарними рисами і чудовий костюм становили, на думку Метеора, цілком імпозантне ціле. Але він не бачив, що ця елегантність, так добре обміркована до кожної дрібнички, має щось нав'язливе й крикливе, що гарне його обличчя трохи нагадує рожевих, мов троянда, юнаків з дешевих поштових листівок і подібне до ідеала чоловічої краси з вітрини провінціальної фотографії. Про все це, однак, Єжи Метеор не знав і тому був задоволений з себе й гордий. Він довго рився серед кільканадцяти беретів, які лежали в шафі — баскських і військових, синіх, коричньових і чорних, нарешті глянув ще раз у дзеркало і замкнув шафу. Вирішив не псувати беретом артистичний витвір своїх рук.
— Ходім, Бобусю, — покликав він, знімаючи плащ з вішалки на дверях. Крушина встав з тапчана і витер укривалом пил з черевиків.
— Звідки в тебе такий плащ? — спитав він, підходячи до Метеора.
— Дістав, — всміхнувся Метеор. — Подобається тобі?
— Як ти думаєш, добрий буде на мене? — спитав Крушина із стримуваним прагненням в голосі.
— Поміряй, Бобусю, — запропонував Метеор. Вони були однакові на зріст, але з Крушини могло вийти принаймні двоє Метеорів.