Метеор зайшов до поштової філії на Журав'їй вулиці, замкнувся в телефонній кабіні й набрав номер.
— Алло! — обізвався байдужий чоловічий голос.
— Алюсю, — мовив Метеор, — це я. Добре, що тебе застав. Слухай, ти ще хочеш мати такий весняний плащ, як я тобі казав?
— Страшенно хочу, — відповів голос у трубці.
— Алюхно, слухай, пришли по мене машину, але зараз же, і ти ще сьогодні матимеш плащ із чеського попліну. Я на пошті, на розі Журавйої і Братської…
— Відчепися, Метеоре, добре? — відповів голос у трубці, — привезеш плащ, тоді й поговоримо. Нема в мене вільних машин. — Після цього співрозмовник спокійно повісив трубку. Метеор зараз же знову набрав той самий номер.
— Слухаю! — почувся в трубці інший, молодий і співучий голос.
— Інженера Вільгу… — кинув Метеор.
— Інженер Вільга! До телефону! Вже підходить, — з протяжним, «кресовим» акцентом вимовив молодий голос.
— Алюсю! — холодно мовив Метеор, коли в трубці знов почувся байдужий чоловічий голос. — В тебе є хоч краплина чемності? Гляди, бо потім гірко шкодуватимеш.
— Чого ти хочеш? — спитав Алюсь стримано. Є «Гумбер», модель 1954, з комплектом запасних частин.
Де? В кого? — пожвавішав голос у трубці.
— Це моя справа, — твердо відповів Метеор. — Ти останнім часом забагато ризикуєш, пане інженере, щоб усе знати.
— Скільки?
Чотири з половиною.
Дорого!
— Нічого не вдієш! Поговоримо з кимось іншим.
— Чекай, Юреку, коли ти приїдеш?
— Пришли машину за мною.
— Клянусь богом, жодної справної машини нема в гаражі. Три розібрані, решта курсує в місті. Постукай себе по лобі, Метеоре, ще ж ходять таксі у Варшаві. Невистачить у тебе грошей чи що?
— Ну, добре, добре. Сьогодні ти повинен бути в Мериноса. Ти знаєш про це?
— Знаю. Що з плащем?
— Тисячу вісімсот. Зможеш забрати сьогодні ввечері.
— Привозь, поговоримо. Машину беру. Чотири з половиною не дам, але домовимося, до війта не підемо.
— Поки що бувай, Алюсь, цілую тебе в лису голову.
— Чекай, Юреку, що це за галас у місті, що Ірись убитий, Манек догоряє, Мето бореться із смертю? Що сталося? Вся Гжибовська і Желязна разом з поперечними вулицями аж гудуть від пліток…
— Нічого подібного. Все неправда. Якась незначна обробка з широкою рекламою. Поговоримо про це пізніше.
Він вийшов з кабіни злий і розчарований.
— Чого так довго? — обурилась якась стара пані. — Це телефон загального користування.
Метеор вже в'язав букетик слів для старої пані, коли раптом побачив у черзі до телефону струнку невисоку блондинку, яка заглядала до «Лайкоиика». З-під гарненького чорного беретика дивились на нього сірі холодні очі. «Екстра клас! Супер модель!» подумав Метеор з захватом, міряючи блондинку зухвалим поглядом. Сірі очі байдуже відвернулися.
«Нема умов», подумав Метеор і вийшов. Навколо не було жодного таксі. Він кілька хвилин стояв на краю тротуару, щулячись від холоду. Нарешті біля нього зупинилась якась «Победа».
— Куди? — швидко спитав шофер.
— На Саську Кемпу, — відповів Метеор, беручись за ручку дверцят.
— Ні, не можу, — похитав головою шофер, — занадто далеко. Іду на Охоту.
Метеор випустив ручку й вилаявся. «Ще захворію через цього…»
Нарешті, на розі Алей він спіймав таксі.
Розплачуючись із шофером у самісінькому кінці Саської Кемпи, Метеор ще з хвилину поміркував, чи не затримати б машину.
«Якщо не дістану відразу — пропаду, — подумав він з гіркотою. — Але ж на лічильнику надто багато набіжить. Ні, дорого!» — нарешті вирішив він. Швидко пройшов до дротяної сітки, за якою тяглися довгі низенькі бараки. З Мєдзешинського Валу віяло крижаним вітром.
Нарешті Метеор штовхнув двері, на яких висіла табличка з блакитним написом: «Виробничий кооператив «Радість» — Коифексіон. Одяг».
Він опинився в приміщенні з дощаними стінами, обліпленими незліченною кількістю плакатів. Під плакатами сиділо кілька людей, явно втомлених і роздратованих довгим чеканням; за дерев'яним високим бар'єром стояв огрядний чоловік. На обличчі його був вираз зневажливої гіркоти. Метеор впевненим кроком минув цей дерев'яний вестибюль і відчинив двері, що вели в глибину барака.
— Ви куди, пане? — зупинив його голос огрядного мужчини.
— До директора Хацяка, — роздратовано кинув Метеор.
— Зараз, зараз, громадянине, — відповів огрядний мужчина. — Так не можна, треба чекати. Ви ж бачите, всі чекають.
— Директор Хацяк чекає на мене, — холодно заявив Метеор. — Зрештою, дайте-но мені… — Він ступив до бар'єра, узяв, не питаючи, трубку внутрішнього телефону і набрав номер. — Муньо, — покликав він за хвилину, — біжи-но сюди, до виходу. Якісь нові звичаї, зайти до вас не можна…