За хвилину двері відчинилися, і до чекальні вбіг малесенький брюнет з бігаючими очицями й шовковистими англійськими вусиками під малесеньким носиком. Кравецький сантиметр висів у нього на шиї.
— В порядку, пане Романе, цей пан до мене… — кинув
він огрядному чоловікові і втягнув Метеора в темний коридор барака.
— Пане Едмунде, — промовив невідомий, зрівнявшися з ними, — що з тією партією спортивних брезентових курток?
— Будуть готові, будуть готові,— швидко відповів Муньо — Ви, панове, незнайомі, правда ж? Директор Хацяк, пан інженер Метеор.
— … же приємно, — буркнув директор Хацяк, подаючи Метеорові руку; в світлі, яке падало з прочинених дверей, видко було гладенько виголене, молоде, спритне обличчя з кирпатим носом і дбайливо зачесане волосся з кокетливою сивизною.
— Ми знаємо один одного наочно, — промовив з похапливою запобігливістю Метеор і додав з інтимним усміхом: З «Камеральної», з «Брістолю», так, директоре?
— Можливо, — відповів стримано Хацяк. — Відомо, Варшава…
Кирпатий ніс, молоде обличчя і трохи театральна сивизна надавали його обличчю виразу специфічної хитрості, добре прихованої під демонстративною статечністю.
— Пане директоре, — обізвався Муньо, — інженер Метеор клопочеться за партію модельних плащів для людей свого підприємства. Чи не можна було б їх зробити з нової партії білостоцького рипсу?
— Нічого зараз не можу сказати, — ухильно мовив Хацяк. — Прошу подати формальне замовлення. Ми зараз і так переобтяжені роботою, а замовлень у нас більше, ніж матеріалів. Подзвоніть мені цими днями, пане інженере.
— З охотою, — відповів Метеор, усміхаючись. — Ви, пане директоре, буваєте з місті, зустрінемося, поговоримо за чашкою кави. Напевне, дійдемо до порозуміння…
— Звичайно. З приємністю, — сказав Хацяк. — Пане Едмунде, ті спортивні куртки… — Він розпрощався і вийшов.
«Занадто дорога справа, — подумав Метеор, — не варто. Цей Хацяк стільки заспіває за дрібні пільги, що не варто і пхатися».
— Мунеку, — промовив Метеор уголос, — готовий у тебе отой, четвертий?
— Ти збожеволів, — тихо захлинувся Муньо. — Якби ти тільки знав, що мені було через тебе. Рада підприємства на мене напалась, що я ламаю графік, що працюю на індивідуальні замовлення.
— Мунеку, — тихо мовив Метеор з погрозою в голосі, — не роби з мене барана, добре? Через півгодини винеси плаща, якого я приміряв та який мав бути готовий на сьогодні. Не хочу нічого знати ні про які ради й графіки — чуєш? Ось тобі сотня — і за роботу.
Муньо буркнув щось невиразне, потім додав:
— Зачекай в експедиції.
Метеор найшов до кімнати — там сиділа немолода опасиста жінка.
Цілую ручки, пані Грудкова, — привітався Метеор.
— Ви знов за плащем? — спитала з іронічним, але поблажливим усміхом пані Грудкова.
— Так точно, — невимушено відповів Метеор, — пакетик до вас, пані, потрапив? Той, який я передав через Муня?
Так, — коротко відповіла Грудкова, — сідайте, пане.
Потім вона повернулася до своєї роботи, а Метеор витяг в кишені газету і заглибимся в неї. За годину увійшов Муньо з плащем кольору кави з молоком. Він допоміг Метеорові одягти ного.
— Лежить, як поема, — сказала Грудкова.
— На панові інженерові все так лежить, — мовив Муньо з подивом.
Така вже фігура, — скромно обізвався Метеор.
Грудкова виписала квитанцію на 680 злотих, Метеор витяг пачку червоних банкнот, відлічив сім, заплатив і взяв двадцять злотих здачі.
— Це ваше, — несміливо мовив Муньо, подаючи Метеорові видерту із закордонного журналу сторінку з моделями дощових плащів.
Метеор здивовано глянув на нього. Чемно розпрощався з пані Грудковою і вийшов у коридор.
— Кінець? — глумливо спитав Метеор у Муньо. — Більше не робитимеш?
— Ні, — відповів Муньо, — боюся, щоб мене не замели. Оця рада. І взагалі… Погана атмосфера в місті. Ти ж чув про ті побоїща? Докинув би з сотню, Метеоре… І так ти не менш як кілька тисяч на мені заробив…
— Докину тобі, — відповів Метеор, поволі цідячи слова, — холеру в бік. Як надумаєшся — перекажи. Завжди можемо почати знову. Щоб такий фраєр, як ти, Мунеку, ламався через якусь там раду…
Він вийшов. У передпокої відвідувачі застогнали, побачивши повни плащ. Огрядний мужчина мовив:
— До побачення, пане… — В його хрипкому від горілки голосі звуча мимовільна пошана.