Выбрать главу

Вулиця звалася Великою — в минулому. Тепер тут стояла пошарпана війною і полатана численними ремонтами велика кам'яниця — остання кам'яниця, яку незабаром мали знести. За тло їй правив кремовий масив висотного будинку. Навколо стелилася порита котлованами і наїжена пагорбами будівельних матеріалів просторінь найбільшої площі в Європі.

По суті Вєлька, навіть у період свого розквіту, не мала в собі нічого великого. Вона становила відгалуження центральної артерії міста — вулиці Маршалковської. Містились на ній другорядні їдальні й кав'ярні, повні закапелків, більярдних столів, букмекерів і розмов пошепки на теми різних спортивних афер.

На розі Свєнтокшизької стояв високий, кістлявий і жилавий чоловік, років близько п'ятдесяти, із засмаглим, поритим зморшками обличчям та придивлявся до праці, що кипіла навколо. Міцною силою поміщицького економа віяло від цієї постаті, тхнуло луками, сіном, клунею, кінським потом.

— День добрий, пане Жичливий, — промовив Єжи Метеор, підходячи.

— А-а-а, що за зустріч! — чемно відповів Жичливий. — Добридень, пане Метеоре. Давненько щось ми з вами не бачились.

Метеор нахилився й обтрусив носовичком пил із замшових черевиків.

— Ходити не можна в цьому місті, — поскаржився він. — Каменярню якусь зробили із столиці.

— Ну й поле… — здивувався Жичливий, описуючи коло рукою. — «Полонію» видко, мов на долоні, і ріг Познанської. Поле! Не кажучи вже про той пальчик, — і він показав на велетенський кремовий масив висотного будинку.

— Бруд, сморід, галас та й годі, — просичав Метеор, — кому потрібні такі великі будинки? З мене б цілком вистачило б однієї вілли.

— Це факт, — згодився Жичливий. — Гинуть спогади, от що найгірше.

— Ви, пане, куди? — спитав Метеор.

— До вас, — відповів Жичливий. — Хочу побачитися з паном головою Мериносом.

Метеор бистро глянув на нього, але не сказав нічого.

Вони повернули назад і пішли на вулицю Багно, яка скісно тяглася від рогу Свєнтокшизької і Вєлької на північний захід. Обабіч стояли тут низенькі, обдерті двоповерхові будиночки. У вікнах дрібних крамничок висіли терпуги, ножички, замки, пружини, лопати, тисячі ключів. З майстерень линув відгомін ковальської роботи або сичання паяльників.

Жичливий і Метеор минули перехрестя Пружної, Зєльної і, нарешті, зайшли в одну з брам, тісно заставлену щойно зробленими дерев'яними ящиками і картонними коробками. Серед численних вивісок вивісок, табличок та оголошень, що рясніли з обох боків брами, впадала в очі велика емальвана вивіска, що сповіщала червоними літерами на зеленому тлі:

Виробничий кооператив

«ТОРБИНКА»

Галантерейні вироби з пластмаси

— Високо до вас, — неприязно мовив Жичливий.

— Високо, — ствердив Метеор. — Тому я так рідко ходжу до контори, хоч за відомістю на зарплатню я — її директор.

— Ви могли б пустити ліфт, — заявив Жичливий, показуючи на забитий дошками прямокутник у стіні східцевої клітки.

— Нічого вам не буде, пане Жичливий, якщо пробіжите сім поверхів. З вашим здоров'ям… Будинок мають зносити, а йому ліфта захотілося.

Вони зупинилися на п'ятому поверсі, щоб перевести подих. Обабіч сходів тяглися темні коридори сяк-так відремонтованих приміщень. Чути було пахощі смаженого сала й капусти, що вибивалися з благеньких диктових дверей.

Наступний поверх був зовсім своєрідний: тут не було ніяких осель, а задимлені стіни вкривав цілий ліс дощок, товстих балок, підпор, які підтримували вищий поверх; це був справжній лабіринт риштувань, тісних проходів і різних закапелків. Але сьомий поверх був відремонтований надзвичайно старанно. Тут явно не зважали ні на які кошти. Двері з лівого боку вели до невеличкої фабрички, звідки долинав стукіт малокаліберних машин та видко було довні столи, вкриті клаптями різнобарвної пластмаси й обрізками різноманітних підкладок. Навколо столів снували люди в робочих халатах. Навпроти сходів видко було забитий дошками отвір ліфта, на дверях з правого боку висіла табличка з написом: «Виробничий кооператив «Торбинка» — дирекція». Метеор відчинив двері й пропустив Жичливого наперед; перед ними тягнувся чисто побілений коридор, в самісінькому кінці якого була ванна. Крізь відчинені двері видко було газову плиту. З ванни вийшла плечиста, дебела жінка, років близько сорока, в брудному фартусі. Її велике обличчя з грубо вирізьбленими рисами, здавалося, було пошите з твердої юхти; блакитні очі дивилися з нахабним гумором. Губи в неї були грубо нафарбовані, щоки — нарум'янені.