Я ледь проштовхалася до замкової брами, й тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі:
— Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда, він знає про вас? Йому вже доповіли?!
Йому не доповіли. Тому коли я стала — в джинсах і з посохом — на порозі його кабінету, він ледь столу не перекинув, так рвучко підхопився.
Він теж постаршав. От лихо! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, нянькав сина… А тепер він відростив бороду та неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чоловік.
— Ліно! Це точно ти?
Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:
— Ви вільні. І зачиніть двері!
Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.
— Це справді ти? — повторив він вимогливо.
— Це я. Не мара, не привид.
— Звідки ти взялася?
— Мене привів Максиміліан.
— Некромант?!
Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.
— Доброго дня, Гарольде. Рада вас… тебе бачити, друже.
Він помовчав. По тому з силою провів рукою по чолу:
— Вибач. Бачиш же, що діється…
Цей жест нагадав мені Гарольда колишнього. Молодого. Друга.
— Бачу, — сказала я через силу. — Я прийшла, щоб допомогти.
Він підняв очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.
— Лінко…
Він щось хотів сказати, але не зважувався. І ця його нерішучість налякала мене до морозу поза шкірою.
— Гарольде, — я дуже старалася, щоб голос не тремтів, — друже… Ти знову виріс, я тебе не впізнаю… А як ся має твій син?
Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи сідати в крісло для гостей.
— Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?
— Що?!
Він дивився на мене мовби здаля — ледь каламутним, напруженим поглядом.
— Ми збираємося гідно вмерти тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, в нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав.
Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати… Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства.
І я поставила запитання, що хвилювало найдужче:
— Де Оберон? Де його величність?
Він ледь зсунув брови:
— Хто?
— Оберон!
Він дивився, начебто пригадуючи. По тому владно підняв руку:
— Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини військова рада… Уйма ще не прибув?
— Гарольде, це не ребуси, — я задихнулася від обурення. — Де Оберон? Мені хоча б можна сказати? Він живий? Що з ним?
— Я не знаю, про кого ти запитуєш, — зізнався він, і в голосі почулося роздратування.
У мене підлога захиталася під ногами.
— Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон міг зробити, аби ти його так…
— Я не розумію, про кого ти говориш! — він уже гнівався. — Я не можу пам’ятати всіх твоїх знайомих!
— Гарольде! Я говорю про Оберона!
Він рвучко підвівся:
— Все, годі. Я мушу готуватися до наради. Ходімо.
Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо брязкало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю, мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи.
Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: де король? Де Оберон?
Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені!
Все було як у страшному сні. Я сіла на сходинку та вкусила себе за руку. Схотілося прокинутись. Я в Королівстві, де немає Оберона! Де ніщо про нього навіть не нагадує!
Це була пастка. Якесь інше, змінене Королівство. Максиміліан привів мене сюди обманом. Виходить, Гарольд — не Гарольд… Замокне замок… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мій портрет на гобелені — теж не мій портрет?!
Люди розбігаються з міста. Мародери грабують покинуті будинки. Гарольд просить мене відвести його сина в мій світ і врятувати. Вони всі з’їхали з глузду. Збожеволіли — й забули Оберона.
Зовсім розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однієї з веж. Вітражне вікно було розчахнуте навстіж — на захід. Там палахкотіла вечірня зоря, червона й золота, химерні довгасті хмари світилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вірилося, що у світі, де є такий захід сонця, Оберон міг зникнути назавжди. Це якісь лихі чари; може, ще не все втрачено?