Я дивилася, як ворушаться волоски в його гачкуватому носі, й згадувала, як цей самісінький канцлер допитував мене, перелякану до напівсмерті, коли я вперше потрапила в Королівство. Потім відвів до короля… Мені схотілося затиснути вуха руками: ніби тисячі голосів кричали щосили: «Оберон! Оберон! Оберон!»
Уйма тим часом повідомив, що привів дві тисячі бійців. Я згадала, що говорив про цих бійців Максиміліан — «Уйму вони з’їдять першим»… Треба було заговорити про Максиміліана, але я ніяк не зважувалася розтулити рота.
— Ліно, ти хочеш сказати щось? — уривчасто запитав Гарольд. У нього з’явилася нова манера — він говорив дуже різко й сухо.
Я почала, намагаючись триматися якомога спокійніше. Щоправда, довго просторікувати не довелося.
— Наші люди не боротимуться поруч із некромантом, — обірвав мене Гарольд. — Говорити про це не треба. Далі…
— Стривай, — я міцніше стисла посох, — чому — говорити про це не треба? Якщо наше становище таке погане — чому не прийняти допомогу від…
Уйма скосив до мене жовте око. Гарольд дуже повільно повернув голову. Обпік мене поглядом, ніби окропом.
— Молодший маг дороги, — промовив, наголошуючи на слові «молодший», — зараз не маю часу, щоб пояснювати тобі загальновідомі речі. Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш, іди та розпитай у нього… Поки ми вирішимо дуже важливі питання: з боєприпасами, з водою і з тим, хто буде займатися пораненими на полі бою!
«Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш». Мене різонули мов бритвою, ці його слова. «Загальновідомі речі»… Я міцніше стисла свій посох, підвелася і відійшла. Нехай радяться.
Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помітила Ельвіру, принцесу: вона дуже змінилася за ті кілька років, що я її не бачила. Поруч із нею стояв принц Олександр — тільки я у всьому Королівстві знала, що він знайда, підмінений у колисці, а справжній син Оберона — той самий Сашко, що закінчив третій курс і одружився зі Стеллою… Ці двоє теж забули короля?
Я вийшла із зали й зупинилася на сходах. Власне, оце і все. Прохання Максиміліана (чи то було доручення?) я не виконала. Військо Сарани стоїть за три дні шляху від міста. Оберона немає. Таке враження, що ніхто не чув його імені.
Я знову присіла була на сходинку, але цієї миті перед замком гримнули сурми — не хрипко, як при появі Уйми, а повнозвучно й дуже грізно. Я підскочила; звук змінився мірним тупотінням людей, котрі злагоджено крокували. Збігаючи донизу сходами, я підняла посох; здавалося, що небезпека скрізь.
Знизу назустріч мені бігцем підіймався хлопчик років шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях і з маленьким мечем при боці. Пробіг повз мене, потім озирнувся й глянув уважніше. Він був викапаний маленький Гарольд.
— Що там? — запитала я.
Він насупився, начебто вирішуючи, чи гідна я довіри.
— Я Ліна Лапіна, — сказала я.
Він посміхнувся — широко й недовірливо.
— Що там? Хто сурмив?
— Це принц-деспот, — сказав хлопчик, не перестаючи посміхатися. — Він привів велике військо.
Військова рада поновилася по нетривалій паузі — в новому складі. Принц-деспот щиро зрадів, коли побачив мене. Це був високий, ставний, чорнявий чоловік; коли я побачила, що він на волі й, більше того, привів Гарольдові підкріплення, — мене ледь правець не вхопив.
Він був мій давній ворог. Під час минулої нашої зустрічі перемога дісталася мені — щиро кажучи, мені надзвичайно поталанило. Я знала, що він не пропустить нагоди відплатити, хоч би й сто років довелося вичікувати. Оберон чудово розумів це й тому не збирався його випускати зі зручної, гарно вмебльованої в’язниці. А тепер Оберона нема й принц-деспот на волі.
— Кого я бачу! Маг дороги, Ліна Лапіна власною персоною! Ви чудово збереглися, міледі, і, здається, не підросли ні на вершок.
— У нашому світі час іде повільніше, — зронила я крізь зуби. Принц-деспот дивився на мене чіпким поглядом… Ні, цей погляд змушував ціпеніти! Я силкувалася не повернутись до нього спиною.
Гарольд зробив огляд військ. Вони вишикувалися перед замком — три тисячі солдатів, усі в залізних нагрудниках, зі списами напереваги, і на кожному списі — упертя. Це щоб зупиняти вершників на стоногах, пояснив принц-деспот, і за його командою перша шеренга наїжачилася списами, вперла їх у землю.
— Гарно, — мовив Гарольд, і ніздрі його роздулися. — Сарана вдавиться нашим Королівством, тут вони зустрінуть відсіч, якої не бачили ніде й ніколи! Зупинимо їх!