— Врахуй, що я не їм жаб, летючих мишей, хробаків та іншої гидоти…
Максиміліан лагідно посміхнувся:
— Як щодо млинчиків із варенням?
— Млинчики я їм, — повідомила я суворо.
Максиміліан свиснув. Згори — мені здалося, з неба — спустився на павутинні великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повільно він розгойдувався, важив, бідолаха, кілограмів із п’ять.
— Накрити на стіл, — сказав йому Максиміліан. — Млинчики, варення, фрукти, чай.
На ходу згортаючи павутинку, слуга нечутно ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я почула голоси гір навколо. Десь — дуже далеко — зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом — схожим на перегук дерев’яних дзвіночків.
— А сюди ж Сарана не дістанеться, — сказала я ні з якого дива.
— Можливо.
— Тоді навіщо? Навіщо набиватися Гарольдові в союзники? Навіщо воліктися до іншого світу й витягати мене? Ти ж і так пересидиш тут, за кам’яною стіною, жуючи млинчики!
— Шукаєш, у чому мій зиск?
Я глибоко зітхнула. Повітря тут було як молочний коктейль.
— Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося?
Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь.
— Його забули, Ліно.
— Де він?!
— Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витисли з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, — Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись.
Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не вгасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.
— Валиться тонкий мир, — провадив некромант. — Руйнується чарівна оболонка нечарівних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість, завжди приходить Сарана.
При світлі вогненної кулі його біле обличчя здавалася жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.
— Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона знесе тут усе. Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство — острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин — бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, — Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.
Я застигла, він же глянув на мене — й раптом засміявся:
— Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.
Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.
— Тому будь-що-будь слід викручуватися, — бадьоро завершив Максиміліан. — Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.
Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.
— Що це таке, по-твоєму?
Я знизала плечима. Максиміліан труснув плід, почувся глухуватий стукіт насінинок.
— Це насінинки правди, — сказав Максиміліан із торжеством. — Я знайшов у себе одне й виростив, зібрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаєш, як вони діють?
І розломила суху оболонку плоду й побачила десяток круглячків, схожих на горошинки — жовтих, зелених і сірих.
Трапеза чекала на нас у великій чорній залі. Вогненні кулі висіли в повітрі, начебто величезні ялинкові іграшки, й полум’я перетікало в них, як вода — тільки не згори вниз, а навпаки. Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом — під стелю, прикрашену тонким різьбленням.
Перш ніж сісти, я ніби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.
— Боїшся, що отрую? — від Максиміліана нічого не сховаєш.
— Звичка, — відповіла я коротко.
Йому не було резону труїти мене. Але некроманти полюбляють чинити капості без будь-якої користі для себе — просто так.
Млинчики мали чудовий вигляд — тонкі, мов мереживо, маслянисто-ніжні, вони категорично не в’язалися з похмурим виглядом замку. Максиміліан відразу взявся до їжі — з таким апетитом, начебто не було Сарани й Оберон, ніби нічого не сталось, як і раніше, правив у своєму замку.