— Назавжди? — він міркував дуже швидко. — Комусь із магів перейти до вас?
— Ну… тобі ж однаково, де жити!
Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. Краще б він знайшов собі якесь інше місце.
— Мені, припустимо, не однаково… Ну гаразд: я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…
— Це краще, ніж неминуча загибель, — сказала я не дуже впевнено.
— Не вийде, Ліно.
— Чому?
— А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?
— Вона перестала бути частиною Королівства…
— От і думай.
Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха; звичайно ж. Маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі — час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…
— Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, — язик у роті здавався чужим і твердим, як погана цукерка. — Схоже, немає іншої ради… Я стану з ними на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.
— Ідіотка, — сказав він здивовано.
— Що?
— Нічого, це я про своє, — він посміхнувся. — Це тебе не стосується.
— Не стосується?!
Він примирливо підняв руку:
— Вибач. Коли бачу щиросердного дурня, забуваю про гарні манери, це правда.
Я націлилася посохом некромантові в груди.
— Тихо, тихо, я ж вибачився! — він знову посміхався, дуже задоволений. Було б чим тішитися.
Пісок хрумтів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли, звиваючись, змійки летучих піщинок. Здавалося, наближався світанок; я тільки тепер зрозуміла, до чого стомлена. Не те щоб злетіти — на ноги звестися не змогла б.
— Ти хочеш героїчно загинути — або всіх порятувати? — діловито поцікавився Максиміліан.
— Певна річ, загинути, — я відвернулася.
Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку; пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.
— Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому великого чаклунства. Його всі забули…
Я не втрималася:
— Він привів нас сюди. Він збудував місто й замок. Як вони могли?!
Максиміліан знову зачерпнув піску:
— Якщо вони винні — відплата не за горами.
Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.
— Мене інше цікавить, — провадив Максиміліан. — Чому ми з тобою його не забули?
Я підняла голову:
— Що?
— Коли я йшов між світами, — рівно промовив Максиміліан, — мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона.
— Я його не забуду ніколи.
По тому довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.
— Слухай-но, Максе. Ти ж не марно привів мене. У тебе є план, чи не так? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?
Він глянув скоса:
— Ти вишивати вмієш?
— Що?!
— Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.
Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком — слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…
— До чого тут вишивання?
— До того, що у світу, як і в рукоділля, є лице і є виворіт. Всі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробитися.
— На виворіт світу?!
Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на вивороті світу те саме неподобство?
— Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? — запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.
Оберон мені багато чого не розповідав, подумала я сумно.
Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки вгасали. Ледве чутно здригалася земля — грум-м, грум-м.
— Наскільки мені відомо, ти не з боязких, — сказав Максиміліан замислено.
Я стисла посох:
— Ну?
— Ходімо, — він підвівся. — Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.
Я спробувала встати — й знову сіла на холодний пісок:
— Не можу. Зачекай.
— Довоювалася? — запитав він їдко. — Напарилася в небесній високості?
На його місці Оберон — або хоча б Гарольд — простягли б руку в мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав; так чи інакше, просити в нього допомоги я не збиралася.