— Ліно? Ти заснула?
— Ні, — я прокашлялася. — То кажеш, у парк?
У парку було здорово, свіжо, але я майже відразу пожалкувала, що дозволила Ритці себе умовити. Їй, бачся, купили нового мобільника, вона наклацала сотню фотографій і взялася мені показувати всі підряд. Ритка, її брат, квіти, жуки на піску, якісь незнайомі люди, знову Ритчин брат — мені швидко все набридло, але сказати про це я не зважувалася. Ритка теревенила, робила круглі очі, давала мені прослухати мелодії, переглянути відео, яке сама зняла — непогані кліпи, але дуже довгі. Ритка пояснила, що в її мобільнику є чіп із додатковою пам’яттю і можна знімати майже справжній фільм…
У розпал Ритчиних пояснень я раптом почула тупіт.
Вони налетіли ззаду — двоє пацанів, обом літ по шістнадцять. Один свиснув мені просто в обличчя, другий цієї миті вихопив у Ритки мобільник. Вона закричала, в тому крикові було більше обурення, аніж переляку, а грабіжники вже мчали далі алеєю, і, як на гріх, нікого не було поблизу…
Ми, не змовляючись, кинулися навздогін. Добігли до місця, де алеї розходилися віялом, і зупинились. Ритка ридала ридма. Якась жінка підійшла запитати, що трапилася; довідалась і заходилася лаятись на всі заставки. Вона бачила, виявляється, хлопців, які бігли, вони перестрибнули живопліт у кінці — і край, їх уже й слід прохолов.
У парку темнішало. Закохані цілувалися на лавах, компанії пили пиво, на нас дивилися зацікавлено та співчутливо, а допомогти нічим не могли. Навіть не намагалися.
Ми сіли й собі. Ритка ревла на повен голос. Я сама ледь не плакала — було дуже кривдно й гидко. Паскудно на душі через власну безпорадність.
Якби в Королівстві хтось посмів пограбувати мою подругу! Там у мене є посох, я вмію вбивати поглядом… напевно, вмію, не пробувала. Принаймні оглушити ворога мені до снаги. А тут… Я навіть нічим втішити Ритку не можу. Яка тут може бути розрада?
Цієї миті я побачила, що алеєю ще хтось прогулюється. Попри теплий вечір, він був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застібнутим коміром. Чорні вельветові штани. Чорні кросівки. Він зупинився навпроти нашої лави та вдав, начебто щойно помітив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:
— Добрий вечір, дівчата… Що трапилося?
Я обімліла. Я, виявляється, дуже чекала, щоб він з’явився знову, й тепер страшенно зраділа… і злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максиміліана.
— Мобільник відібрали, — сказала я якомога байдужіше. — У Рити.
Він сів поруч — із Ритчиного боку:
— А номер ти пам’ятаєш?
Номер був простий і стильний — Ритка ним пишалася. Перш ніж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максиміліанові десять цифр; він витяг із кишені свій старенький телефон і, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.
Звідки в нього телефон? Звідки він взагалі знає, що таке мобільник?!
— Навіщо? — я хотіла промовчати, але не втрималася. — Вони вже вимкнули слухавку! У найкращому разі тебе пошлють…
— Куди? — зацікавився Максиміліан.
— Пояснити?
— Не треба… Як говорив один чоловік, ніхто не може мене послати, це я посилаю… Як гадаєте — вони в парку чи втекли вже?
Я розтулила рота, щоб сказати, мовляв, грабіжники не тільки втекли, а й встигли здати телефон своєму перекупникові. І цієї миті в глибині парку, за живоплотом, закричали так, що ми з Риткою підстрибнули.
Перехожі закрутили головами. Багато хто злякалися. Максиміліан доторкнувся до мого плеча. Я озирнулася й побачила хлопця, який летів алеєю з витріщеними очима та волав безперестанку. Намагався зірвати з себе футболку й на бігу роздер її майже надвоє, а за ним і другий мчав: здавалося, що його нудило. Вони пробігли повз нас, один врізався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, підхопивсь, і обидва помчали геть із тупотом та воланнями.
— Це вони? — не вірячи собі, запитала Ритка. — Ті самі… А що з ними?
Ми з Максиміліаном перезирнулися.
— У них проблеми, — лагідно сказав некромант. — Лиходіїв покарано, та телефон, на жаль, не повернути. Ліно, вже пізно… Чи не провести вас додому, дівчата?
Ритка взагалі далеко не дурепа. Але, як на мене, вона закохалась у Максиміліана за ті двадцять хвилин, що ми йшли від парку до нашого двору. Забутим виявився навіть мобільник: Максиміліан вішав Ритці локшину, а вона радісно приймала її на вдячні вуха й сама щось розповідала, навіть, по-моєму, цитувала якісь вірші. На мене Максиміліан взагалі не дивився.
На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.