Він хотів ще налити, та вже нічого було. Півштоф був порожній.
— А навіщо тебе жаліти? — крикнув хазяїн, що опинився знову біля них.
Вибухнув сміх, хтось навіть вилаявся. Сміялися і лаялись і ті, хто слухав, і хто не слухав, а так, дивлячись тільки на саму фігуру відставного чиновника.
— Жаліти! навіщо мене жаліти! — раптом заволав Мармеладов, підводячись з простягненою вперед рукою, в рішучому запалі, мовби тільки й ждав цих слів. — Навіщо жаліти, кажеш ти? Справді! Мене жаліти немає за що! Мене розіп’яти треба, розіп’яти на хресті, а не жаліти! Але розіпни, судія, розіпни і, розіп’явши, пожалій його! І тоді я сам до тебе піду на розп’яття, бо не веселощів жадаю,— а скорботи й сліз!.. Може, думаєш ти, торгаше, що цей півштоф твій мені солодкий був? Скорботи, скорботи шукав я на дні його, скорботи і сліз, і зазнав, і знайшов, а пожаліє нас Той, хто всіх пожалів і хто всіх і вся розумів, Він єдиний, Він і судія. Прийде в той день і спитає: «А де дщерь, що мачусі лютій і сухотній, що дітям чужим і малим себе пожертвувала? Де дщерь, що отця свого земного, п’яницю непутящого, не жахаючись звірства його, пожаліла? » І скаже: «Приіди! Я вже простив тебе раз... Простив тебе раз... Прощаються ж і тепер гріхи твої мнозі, за те, що возлюбила много...»[1-35] І простить мою Соню, простить, я вже знаю, що простить... Я це тоді, коли в неї був, у своєму серці відчув! І всіх розсудить і простить, і добрих і лихих, і премудрих і смирних... І коли вже кінчить над усіма, тоді возглаголить і до нас: «Виходьте, — скаже, — і ви! Виходьте п’яненькі, виходьте слабенькі, виходьте соромітники!» І вийдемо ми всі, не стидаючись, і станемо. І скаже: «Свині ви! образу звіриного і печаті його;[1-36] але приідіть і ви!» І возглаголять премудрі, возглаголять розумні: «Господи! навіщо цих приємлеш?» І скаже: «Тому їх приємлю, премудрі, тому приємлю, розумні, що жоден із них сам не вважав себе гідним цього...» І простягне до нас руки свої, і ми припадемо... і заплачемо... і все зрозуміємо! Тоді все зрозуміємо!., і всі зрозуміють... і Катерина Іванівна... і вона зрозуміє... Господи, хай прийде царствіє твоє!
І він сів на ослін, виснажений І знесилений, ні на кого не дивлячись, немов забувши про все довкола і глибоко замислившись. Слова його справили деяке враження; на хвилину запанувала мовчанка, та незабаром знову залунали сміх і лайка:
— Розсудив!
— Забрехався!
— Чиновник!
І так далі, і тому подібне.
— Ходімо, добродію,— сказав раптом Мармеладов, підводячи голову і звертаючись до Раскольникова, — доведіть мене.... Будинок Козеля, у дворі. Пора... до Катерини Іванівни...
Раскольникову давно вже хотілося піти, допомогти ж тому він думав і сам. Мармеладов виявився багато слабший на ноги, ніж на мову, і всією вагою обперся на юнака. Пройти треба було кроків двісті-триста. Чим ближче вони підходили до будинку, тим більше опановували п’яницю збентеження і страх.
— Я не Катерини Іванівни тепер боюся, — бурмотів він, хвилюючись, — і не того, що вона мені чуба скубти почне. Що там чуб! Дурниця чуб! Це я кажу! Воно навіть і краще, коли скубти почне, а я не того боюся... я... погляду її боюсь... еге ж... погляду... Червоних плям на щоках теж боюсь... і ще — її дихання боюсь... Чи бачив ти, як при цій хворобі дихають... коли схвильовані? Дитячого плачу теж боюсь... Бо, коли Соня не нагодувала, то... вже не знаю що! не знаю! А того, що битиме, не боюсь... Знай, чоловіче, що для мене такі побої не кара, а насолода... Бо без цього я й сам не можу обійтись. Воно краще. Хай попоб’є, душу розважить... воно краще... А от і будинок. Козелів будинок. Слюсаря, німця, багатого... веди!
Вони ввійшли з двору і піднялися на четвертий поверх. На сходах щодалі ставало темніше. Була вже майже одинадцята година, і хоч цієї пори в Петербурзі немає справжньої ночі, та вгорі на сходах було дуже темно.
Маленькі темні від бруду двері в самому кінці сходів були відчинені. Недогарок освітлював убогу кімнату кроків на десять завдовжки; всю її було видно з сіней. У кімнаті панувало безладдя, скрізь було розкидане різне дитяче дрантя. Задній куток був завішаний дірявим простиралом. За ним, певно, стояло ліжко. В самій же кімнаті були всього тільки два стільці і клейончастий, дуже обідраний диван, перед яким стояв старий кухонний сосновий стіл, нефарбований і нічим не покритий. На краю стола згасав лойовий недогарок у залізному свічнику. Виходило, що Мармеладов мешкав у окремій кімнаті, а не в кутку, але кімната його була прохідною. Двері в дальші приміщення чи клітки, на які була поділена квартира Амалії Ліппевехзель, були прочинені. Там стояв шум і галас. Реготали. Здається, грали в карти і пили чай. Долинали часом слова досить нецеремонні.
1-35
1-36