«Ну й дурницю я зробив,— подумав він,— тут у них Соня є, а мені самому потрібно». Та, зміркувавши, що взяти назад уже не можна і що все-таки він і без того не взяв би, він махнув рукою і пішов додому. «Соні ж помадди теж треба,— міркував він далі, йдучи вулицею, і ущипливо всміхнувся,— щось же коштує ця чистота... Гм! А Сонечка ж, десь певно, сьогодні і сама збанкрутує, бо ризик же, полювання на красного звіра... золотопромисловість...[1-37] от вони всі, виходить, і на бобах завтра без моїх грошей... Он яка Соня! Однак який же колодязь зуміли викопати! і користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!»
Він задумався.
— Ну, а коли я збрехав,— мимоволі аж вигукнув він раптом, — коли справді не падлюка людина, весь взагалі, весь рід, тобто людський, тоді інше все — забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!..
III
Наступного дня він прокинувся вже пізно, після тривожного сну, що анітрохи не підкріпив його. Прокинувся він жовчний, роздратований, злий і з ненавистю озирнув свою кімнату. Ця малюсінька комірчина, кроків на шість завдовжки, мала жалюгідний вигляд із своїми жовтенькими запиленими шпалерами, що скрізь повідліплювалися від стін, і була така низенька, що хоч трохи високій людині ставало в ній моторошно, і все здавалося, що от-от стукнешся головою об стелю. Меблі пасували до приміщення: було три старих стільці, не зовсім справних, фарбований стіл у кутку, на якому лежало кілька зошитів і книжок; вже з самого того, який товстий шар пилу укривав їх, видно було, що до них давно вже не доторкалася нічия рука; і, нарешті, — незграбна велика софа, яка займала мало не всю стіну і вшир половину всієї кімнати, колись оббита ситцем, але тепер геть уся обідрана, що правила Раскольникову за ліжко. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, вкриваючись своїм старим, зношеним студентським пальтом і користуючись невеликою подушечкою, під яку підкладав усе, що мав з білизни, чисте і брудне, щоб було вище в головах. Перед софою стояв маленький столик.
Важко було б більш опуститись і обрости брудом; але Раскольникову це було навіть приємно в його теперішньому душевному стані. Він зовсім замкнувся в собі, мов черепаха у своїй шкаралупі, і навіть обличчя служниці, яка мала йому прислужувати і заглядала іноді в його кімнату, викликало в нього приплив жовчі і конвульсії. Так буває у деяких мономанів,[1-38] що занадто на чомусь зосередилися. Квартирна хазяйка його вже два тижні не посилала йому їжі, а йому й на думку не спадало досі піти й порозумітися з нею, хоч і сидів без обіду. Настя, куховарка і єдина хазяйчина служниця, почасти рада була такому настроєві пожильця і зовсім перестала в нього прибирати й замітати, так тільки, раз на тиждень, раптом бралася за віник. Вона ж і розбудила його тепер.
— Вставай, чого спиш! — гримнула вона над ним,— десята година. Я тобі он чаю принесла; може, вип’єш чайку? Охляв, мабуть?
Пожилець розплющив очі, здригнувся і пізнав Настю.
— А чай від хазяйки, чи як? — спитав він, повільно і з хворобливим виглядом підводячись на софі.
— Де там від хазяйки!
Вона поставила перед ним свій власний надтріснутий чайник, з уже спитим чаєм, і поклала дві жовті грудочки цукру.
— Ось, Насте, візьми, будь ласка,— сказав він, пошукавши в кишені (він так і спав одягнений) і витягши кілька мідяків,— піди і купи мені сайку. Та візьми там у ковбасній ковбаси трохи, яка найдешевша.
— Сайку я тобі зараз принесу, а чи не хочеш часом замість ковбаси щів? Добрі щі, вчорашні. Ще вчора тобі залишила, а ти прийшов пізно. Добрі щі.
Коли щі були принесені і він почав їсти, Настя сіла проти нього на софі і завела балачку. Вона була з села родом і дуже балакуча.
— А Парасковія Павлівна в поліцію он на тебе хоче скаржитись, — сказала вона.
Він дуже скривився.
— В поліцію? Чого їй треба?
— Грошей не платиш і хватири не звільняєш. Звісно, чого треба.
— Ат, до біса, ще цього не вистачало, — бурмотів він, зціплюючи зуби, — ні, це мені тепер... не до речі... Дурна вона, — додав він уголос. — Я сьогодні до неї зайду, поговорю.
— Що дурна вона, то це так, така ж, як і я, а ти чого ж, розумний, лежиш, як той лежень, пуття від тебе не видно? Раніш, кажеш, дітей ходив учити, а тепер чом нічого не робиш?
— Я роблю... — неохоче й суворо промовив Раскольников.
— Що робиш?
— Діло...
1-37
...
1-38