Він раптом схаменувся і зупинився.
«Не бути? А що ж ти зробиш, щоб цьому не бути? Заборониш? А яке маєш право? Що ти їм можеш обіцяти у свою чергу, щоб право таке мати? Всю долю свою, все майбутнє їм присвятиш, коли закінчиш курс і посаду дістанеш? Чули ми це, але ж це буки,[1-58] а тепер? Адже тут треба тепер-таки що-небудь зробити, розумієш ти це? А ти що тепер робиш? Оббираєш їх же. Адже гроші їм під сторублевий пенсіон та під панів Свидригайлових під заставу дістаються! Від Свидригайлових тих, від Опанаса Івановича Бахрушина того чим їх порятуєш, мільйонере майбутній, Зевес,[1-59] що їх долею розпоряджається? Аж через десять років? Та за ті десять років мати встигне осліпнути від косинок, а може, що й від сліз, від посту зачахне, а сестра? Ану, продумай лиш, що може статися з сестрою через десять років або за ці десять років? Догадався? »
Так мучив він себе і піддразнював цими запитаннями навіть з якоюсь насолодою. А втім, усі ці запитання були не нові, не несподівані, а старі, наболілі. Давно вже вони почали краяти і геть зранили його серце. Здавна вже зародилася в ньому оця теперішня туга, наростала, нагромаджувалася і останнім часом дозріла і сконцентрувалася, набравши форми жахливого, дикого і фантастичного питання, яке змучило його серце й розум, невідхильно вимагаючи розв’язання. А тепер цей лист матері раптом мов громом у нього вдарив. Ясно, що тепер треба було не тужити, не страждати пасивно, не обмежуватися самими міркуваннями про те, що питання нерозв’язні, а обов’язково щось зробити, і зараз же, і якнайшвидше. Хоч би що там було, треба зважитись хоч на що-небудь, або...
«Або відмовитись від життя зовсім! — вигукнув він раптом несамовито,— слухняно прийняти долю, якою вона є, раз назавжди, і задушити в собі все, відмовитись від усякого права діяти, жити і любити! »
«Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? — згадав він зненацька вчорашнє запитання Мармеладова, — бо треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти...»
Раптом він здригнувся: одна, теж учорашня, думка знову промайнула в його голові. Але здригнувся він не через те, що промайнула ця думка. Адже він знав, він передчував, що вона неодмінно «промайне», і вже чекав її, та й думка ця була зовсім не вчорашня. Але тут була різниця: місяць тому, і навіть вчора ще, вона була мрією, а тепер... тепер постала раптом не мрією, а в якомусь новому, грізному і зовсім не знайомому вигляді, і він раптом сам усвідомив це... Йому вдарило в голову, і потемніло в очах.
Він квапливо оглядівся, він шукав чогось. Йому хотілося сісти, і він шукав лаву, йшов він тоді по К-му бульвару.[1-60] Лава виднілася попереду, кроків за сто. Він пішов скільки міг швидше, але не дійшов ще до лави, як сталася з ним невеличка пригода, що на якийсь час привернула до себе всю його увагу.
Роздивляючись навкруги, коли шукав лаву, він помітив жінку, що йшла кроків за двадцять попереду, але спочатку не звернув на неї ніякої уваги, як і на всі предмети, що досі мелькали перед ним. Йому вже не раз траплялося пройти, наприклад, додому і зовсім не пам’ятати дороги, якою йшов, і він уже звик так ходити. Але в цій жінці було щось дивне, що з першого ж погляду впадало в очі, поступово він почав до неї придивлятися, спочатку нехотя і начебто з досадою, а далі все пильніше й пильніше. Йому раптом захотілося збагнути, що саме в цій жінці такого дивного? По-перше, вона, мабуть, дівчина дуже молоденька, йшла в таку спеку простоволоса, без парасольки і без рукавичок,[1-61] якось смішно розмахуючи руками. На ній було шовкове, з легкої матерії («матер’яне») платтячко, але теж якось дуже чудно надіте, ледь застебнуте, і ззаду біля талії, там, де починається спідничка, розірване, цілий шмат звисав теліпаючись. Маленька косиночка була накинута на оголену шию, але стирчала якось криво, набік. До того ж дівчина йшла нетвердо, спотикаючись і навіть хитаючись на всі боки. Ця зустріч, нарешті, остаточно зацікавила Раскольникова. Він наздогнав дівчину біля самої лави, але, дійшовши до лави, вона так і впала на неї, скраю, закинула на спинку лави голову і заплющила очі, видно, від надмірної втоми. Вдивившись у неї, він зараз же догадався, що вона зовсім п’яна. Дивним і диким було це видовище. Він навіть подумав, чи не помиляється часом. Перед ним було напрочуд молоденьке личко дівчини років шістнадцяти, навіть, може, тільки п’ятнадцяти, — маленьке, білявеньке, гарненьке, але зовсім розчервоніле і немовби припухле. Дівчина, здається, вже мало що розуміла: одну ногу заклала за другу, причому виставила її багато більше, ніж годилося, і, за всіма ознаками, не усвідомлювала, що вона на вулиці.
1-58
1-61
...