Раскольников не сів і йти далі не хотів, а стояв перед нею, вагаючись. Цей бульвар і завжди буває безлюдний, а тепер, о другій годині і в таку спеку, тут нікого майже не було. А проте збоку, кроків за п’ятнадцять, на краю бульвару, спинився якийсь добродій, з усього видно було, що йому дуже хотілося також підійти до дівчини з певною метою. Він теж, мабуть, побачив її ще здалека і наздоганяв, але йому перешкодив Раскольников, і він кидав на нього люті погляди, стараючись, однак, щоб той їх не помітив, і нетерпляче чекав своєї черги, коли надокучливий обірванець піде. Річ була зрозуміла. Добродій цей був років тридцяти, кремезний, опасистий, кров з молоком, з рожевими губами і з вусиками і дуже чепурно одягнений. Раскольников украй розлютився, йому раптом захотілося якось зневажити цього гладкого франта. Він на хвилину залишив дівчину і підійшов до нього.
— Ей ви, Свидригайлов! Вам чого тут треба? — гримнув він, стискаючи кулаки і сміючись своїми запіненими від злості губами.
— Що це значить? — суворо спитав той, нахмуривши брови з погордливим здивуванням.
— Забирайтесь геть, ось що!
— Як ти смієш, каналія!..
І він змахнув хлистом. Раскольников кинувся на нього з кулаками, не зваживши навіть і на те, що огрядний пан міг управитись і з двома такими, як він. Але в ту ж мить хтось міцно схопив його ззаду, між ними став городовий.
— Годі, панове, не годиться битися в публічних місцях. Вам чого треба? Хто такий? — суворо звернувся він до Раскольникова, розглядівши його лахміття.
Раскольников подивився на нього уважно. Це було браве солдатське обличчя з сивими вусами і бакенами і з розумним поглядом.
— От ви мені й потрібні,— крикнув він, хапаючи його за руку. — Я колишній студент, Раскольников... Це й вам слід знати, — звернувся він до панка,— а ви йдіть лишень сюди, я вам щось покажу...
І, вхопивши городового за руку, він потяг його до лави.
— Ось, дивіться, зовсім п’яна, зараз тільки йшла по бульвару: хто її знає, з яких, а не схоже, щоб повія. Найпевніше, що десь напоїли і насміялися... в перший раз... розумієте? та так і пустили на вулицю. Подивіться, як розірване плаття, подивіться, як його надіто: адже її одягали, а не сама вона одяглася, та й одягали невмілі руки, чоловічі. Це видно. А тепер дивіться-но туди. Отой франт, з яким я оце хотів битися, мені незнайомий, вперше бачу його, але він її теж помітив, коли вона йшла, п’яну, що себе не тямить, і йому страшенно хочеться підійти і перехопити її, — бо вона в такому стані,— завезти куди-небудь... І вже це напевно так: уже повірте, що я не помиляюсь. Я сам бачив, як він за нею йшов назирці, тільки я йому перешкодив, він і тепер все чекає, коли я піду. Он він зараз відійшов трохи, стоїть, немовби цигарку запалює... Як би нам йому не дати? Як би нам її додому відправити, — поміркуйте-но!
Городовий вмить усе зрозумів і зміркував. Гладкий панок був, звичайно, певної породи, лишалася дівчинка. Служивий нахилився над нею, щоб розглядіти ближче, і щирий жаль відбився в його погляді.
— Ой, сердешна! — сказав він, хитаючи головою,— ще ж зовсім дитина. Насміялися, це так воно і є. Слухайте, панночко,— почав він кликати її, — де ви мешкаєте? — Дівчина розплющила стомлені і посоловілі очі, тупо глянула на них і відмахнулася рукою.
— Слухайте,— сказав Раскольников, — ось (він пошукав у кишені і витяг двадцять копійок, знайшлися), ось, візьміть візника і накажіть йому одвезти її додому. От тільки б адресу нам узнати!