Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раптом квапливо налив, випив і крекнув.
— Відтоді, добродію мій,— почав він, трохи помовчавши, — відтоді у зв’язку з одним неприємним випадком і за доносом недобрих людей, — чому особливо сприяла Дар’я Францівна, за те буцімто, що не виявили належної поваги до неї, — відтоді дочка моя, Софія Семенівна, жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з нами через це не могла залишатись. Бо і хазяйка, Амалія Федорівна, того дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар’ї Францівні сприяла), та й пан Лебезятников... гм... Саме ж через Соню ото й вийшла в нього ця історія з Катериною Іванівною. Спочатку сам добивався від Сонечки, а тут і в амбіцію раптом вдалися: «Як, мовляв, я, вельми освічена людина, в одній квартирі з отакою житиму? » А Катерина Іванівна не стерпіла, заступилася... ну й сталося... І заходить до нас Сонечка тепер більше смерком і Катерині Іванівні допомагає, і грошей, скільки може, приносить... А живе вона на квартирі у кравця Капернаумова, квартиру в них наймає, а Капернаумов кульгавий і недорікуватий, і все численне сімейство його теж недорікувате. І жінка теж недорікувата. В одній кімнаті мешкають, а Соня свою має, окрему, з перегородкою... Гм... еге ж... Люди хто й зна які бідні і недорікуваті... еге ж... Тільки встав я тоді вранці, убрався в лахміття своє, здійняв руки до неба і пішов до його превосходительства Івана Опанасовича. Його превосходительство Івана Опанасовича, може, знаєте?.. Ні? Ну, то божого чоловіка не знаєте! Це — віск... віск перед лицем Господнім; яко тане віск!.. Навіть сльозу пустили, зволівши все вислухати. «Ну, каже, Мармеладов, ти вже раз не справдив моїх сподівань... Беру тебе ще раз під особисту свою відповідальність,— так і сказали,— пам’ятай, мовляв, іди!» Поцілував я слід його ніг, мислено, бо насправді не дозволили б, бо ж сановник і людина нових державних і освічених думок; повернувся додому, і як сказав, що на службу знову зарахований, і жалування одержую, господи, що тоді було!..
Мармеладов знову замовк, дуже схвилювавшись. У цей час увійшла з вулиці ціла компанія п’яниць уже й без того п’яних, і почулися біля входу звуки найнятої шарманки і надтріснутий голос дитини років, може, семи, що співав «Хуторок».[1-29] Стало шумно. Хазяїн і обслуга зайнялися прибулими. Мармеладов, не звертаючи на них уваги, вів далі свою розповідь. Він, здавалося, вже дуже ослаб, але чим більше п’янів, тим ставав балакучішим. Спогади про недавній успіх на службі немовби оживили його і навіть відбилися на обличчі його якимсь сяйвом. Раскольников слухав уважно.
— А було це, добродію мій, п’ять тижнів тому. Отож... тільки-но дізналися вони обидві, Катерина Іванівна і Сонечка, господи, наче я в царство Боже переселився. То було лежиш, як тварюка, тільки лайку й чуєш! А тепер: навшпиньки ходять, дітей вгамовують: «Семен Захарович на службі втомився, відпочиває, цитьте!» Кавою мене перед службою напувають, вершки кип’ятять! Вершки справжні купувати почали, чуєте! І яким побитом назбирали мені на обмундировку пристойну, одинадцять карбованців п’ятдесят копійок, не розумію? Взуття, манишки коленкорові[1-30] — чудові, віцмундир,[1-31] все за одинадцять з полтиником одстукали в щонайкращому вигляді. Повернувся я першого дня вранці зі служби, аж дивлюся: Катерина Іванівна дві страви приготувала, суп і солонину з хріном, про що досі й думати ніхто не міг. Суконь у неї немає ніяких, тобто зовсім ніяких, а тут наче в гості зібралась, причепурилась, і не те щоб було у неї щось, а так з нічого все зробити зуміють: причешуться, комірчик там який-небудь чистенький, нарукавнички, гляди — зовсім інша людина виходить, і помолодшала і погарнішала. Сонечка, голубка моя, тільки грішми допомагала, а самій, каже, мені тепер, поки що, у вас часто бувати не випадає, хіба що смерком, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте? Прийшов я по обіді заснути, то що ж би ви думали, адже не витерпіла Катерина Іванівна: ще за тиждень перед тим з хазяйкою, з Амалією Федорівною, страшенно посварилася, а тепер на чашку кави запросила. Дві години просиділи і все шепталися: «Мовляв, тепер уже Семен Захарович на службі і платню одержує, і до його превосходительства сам ходив, і його превосходительство сам вийшов, усім чекати звелів, а Семена Захаровича мимо всіх під руку в кабінет провів». Чуєте, чуєте? «Я, звичайно, каже, Семене Захаровичу, пам’ятаючи ваші заслуги, і хоч ви й дотримувалися цієї легковажної слабості, але раз ви вже тепер обіцяєте, і, крім того, без вас у нас все шкереберть пішло (чуєте, чуєте!), то і покладаюсь, каже, тепер на ваше благородне слово», тобто все це, не вам кажучи, взяла та й вигадала, і не те щоб з легковажності, для самої тільки похвальби! Та ні ж, сама всьому вірить, власними фантазіями сама себе потішає, їй-богу! І я не осуджую, ні, цього я не осуджую!.. Коли ж, шість днів тому, я першу платню мою — двадцять три карбованці сорок копійок — сповна приніс, котиком мене назвала: «Ах ти, котику, каже, ти мій!» І віч-на-віч, розумієте? А яка вже там в мені краса і який з мене муж? Та, бач, ущипнула за щоку: «Котику ти мій!» — каже.
1-30
1-31