Після вечері Кметь вийшов на Єанок. На заході, за курганами хмар, конали смуги весняного сонця. Був останній тиждень перед Великоднем. У квітневім повітрі стояв гострий холодок і чітка прозорість. За повіткою дзюрчали потоки й виносили свою пісню в голубу невідому даль.
На Кметевих колінах лежала газета. Так було багато років: приходив з роботи, вечеряв і брав газету. Але зараз її не читав: замислився.
Далеко вдарили в дзвін. Розірвані хмари низько стояли над заводським кварталом і, коли поволі брели повз димарі, майже зачеплювали гратики. Там, на сході, над заводом було брудно й сіро. Кметь дивився на хмари, і здавалось йому, що так і з життям: клубочиться, тягнеться, а куди — невідомо.
Згадував Кметь, як він жив до цього часу. Він же таки був робітничий ватажок. Всі його поважали, і кожний знав, хто такий Мусій Кметь. Навіть у партійній загальній газеті писав, і, безперечно, до його голосу прислухались. Але от прийшла буря й замела і дорогу, і газету, і рішуче все. Більше від того: сина збила з дороги.
Останній удар був несподіваний, раптовий, незрозумілий. Вертались колись у посьолок після мітингу. Митька йшов попереду. Кметь подивився на цибату синову постать і спитав:
— Ну як подобається?
Кметь натякав на промовця. Він певний був, що Митька похитає головою і скаже:
— Я, тату, не знаю!
Але на цей раз син подивився на батька з-під лоба своїми гострими виразними очима й кинув образливо:
— Подобається!
Здається, саме тоді Кметь і рішив піти на це темне діло. Саме тоді, здається, така думка майнула в голові, прорізала мозок і сховалась. І зараз, сидячи на Єанку з газетою в руках, Кметь думав про те ж: Він усміхнувся, і обличчя йому нервово перекосилось. Потім подивився на Соньку. Жінка стояла біля повітки й лагодила курям сідало.
Раптом знову бевкнуло. Кметь здригнув.
Праворуч, на заході, як віск, танули червоні плями. Сонце зайшло. Темніло. У сусідськім дворі завив собака, і від того виття Кметеві заскеміло в грудях. Він підвівся, постояв ще декілька хвилин на Єанку й пішов у хату.
В кімнаті було темно: жінка, виходячи, не засвітила лампи. Кметь сів на ліжко й мовчки дивився в сіру порожнечу.
«Ну й добре: зробив же це хтось із вокзалом? Хтось таємний і близький, хтось мало не рідний йому».
Згадав Кметь, що йде останній тиждень перед ве-ликоднем.
Гарно. Це дуже гарно. Він не говів і буде вимагати, щоб його одпустили одговітись. А за цей час він підійде з боку левади до нафтового резервуару і...
Кметь уявив із зловтіхою синову постать, пригадав ного впевнені рухи, і йому стало легше. Він підійшов до вікна й подивився на вулицю. В синіх просторах виступали зорі, повз вікно проходили сірі постаті. Ще вдарили у дзвін.
«Роздзвонились!» І раптом подумав, що він десять-дванадцять років не був у церкві. І це його неприємно вразило, бо ж про це, безперечно, всі знають, і в першу чергу знає Сонька.
Він із злістю подумав про жінку: «Чого вона не йде в хату? Чого возиться так довго?» — І голосно вилаявся. Потім одчинив двері й погукав:
— Доки будеш там? Чуєш?
— Та йду вже!
За дві хвилини Сонька увійшла в хату й спитала:
— А світло чого не горить?
— А я почім знаю, де в тебе гас стоїть, — буркнув Кметь і знову пішов до ліжка.
Сонька засвітила каганець і сіла латати кофту. Потім вона подивилась на чоловіка й спитала, скидаючи очі:
— Чого ж ти не лягаєш?
Кметь одвернувся до стіни й мовчав.
— Кажу, чого не лягаєш?
Кметь і очей не підвів. А Соньці байдуже — шиє.
І здається Кметеві, що вона й шиє якось образливо, не так, як люди. І вигляд у неї надто вже світлий, бадьорий і життєрадісний. Почував Кметь, що підступає йому щось до горла, і хочеться йому підійти до Соньки і вдарити її.
Під полом зацокотів цвіркун. В кімнаті стало ще тихше. Лише розмірене жінчине дихання тривожило сірий, півтемний спокій. Зрідка за вікном шумів тротуар.
...Отже, він обов'язково її вдарить. Це буде так несподівано, це так приголомшить Соньку! І справді, за дев'ятнадцять років він навіть не замірявся на неї. Кметь подивився на жінку і глухо промовив:
— Що ти робиш?
— А твоє яке діло? — спокійно сказала Сонька.
— Таке діло, що люди до свят готовляться, а ти з єрундою розважаєшся.
— Що з тобою? — здивувалась та. — Чого тобі треба?
— А того треба, що в людей свято пройде святом, а в нас і на перший день черствим хлібом давитись при йдеться.
Жінка нічого не розуміє.
— Відкіля це ти взяв? Я ж одержала святкову пайку.
— Одержала! — кинув іронічно Кметь. — Цим нагодуєш!
Сонька рішуче не може зрозуміти, чого від неї хоче чоловік. Рухи їй нетерплячі, очі заблищали. Вона положила кофту, підійшла до столу і спокійно спитала:
— Ну а де ж більше узяти? Кметь мовчав.
— Ну, кажи ж, де? Я піду дістану!
— Люди дістають, значить, можна! — кинув Кметь. Сонька сплеснула руками:
— То ж люди, а то ми. Люди знаєш, як дістають? День робить, а десять спекулянчить. Може, і мене поженеш туди? Як по-твоєму: і я буду шльондати по вагонах?
Кметь цілком погоджується з жінкою. Та почуває він, що підійшов якраз той момент, коли можна підвестись і, зціпивши зуби, замахнутись на Соньку.
— А чим же ти краща від людей? — задерикувато кинув Кметь.
— Що ти, розуму тронувся? — скрикнула Сонька. — Хто тобі дав право мене в курви приписувати? Прошу:
«чим краща»? А тим краща, що не поїду я таскатися по станціях.
Кметь став біля столу, його гострі очі дивились униз, брови йому піднялись стрілками до чуба, а по смуглявих щетинистих щоках проходили нервові зайчики.
— А як заставлю? Що скажеш? — і він зціпив зуби. "' Сонька здвигнула плечима:
— Не задавайся! Все одно діла не буде.
— Чого ж це? Може, в «совіт» подаси жалобу? — сказав Кметь і усміхнувся.
— На чорта мені твій «совіт» здався! Не буду спе-кулянчити — от і все.
Кметь одійшов до дверей і, вийнявши з кишені кисет, почав крутити цигарку. Та знову згадка про те, що Сонька може так чи інакше пошкодити його справі, — знову ця згадка викликала лють, і тоді він кинув задерикувато:
— З кофтами возжається! Нема того, щоб діло робити.
Але Сонька вже мовчала. Вона раптом зрозуміла, що з чоловіком діється щось неладне.
Кметь скрутив цигарку. Він не запалив її і тільки тримав у тремтячих руках. Так пройшло декілька хвилин. Раптом він рішуче пішов до жінки й крикнув:
—Вставай! Сонька від несподіванки мало не підскочила.
— Що таке? — і поставила на нього свої широкі здивовані очі.
— Вставай, кажу!
— Та встала ж! — розгублено бурмотіла жінка, нічого не розуміючи. Кофта впала додолу, а червоне обличчя враз їй зблідло.
Кметь, як шуліка, дивився на Соньку своїм гострим поглядом і думав: «зараз ударю». Але рука не підводилась, ніби її паралізувало.
В цей момент хтось завозився в сінях. Жінка почула це, і одразу ж їй одійшло.
— Що ти, збожеволів? — сказала вона й нахилилась по кофту.
Але Кметь вмить розмахнувся з усієї сили й спустив кулака на нахилену Соньчину голову. Удар не досяг цілі, і кулак зачепив тільки хустку. Кметь не вдержав рівноваги і ледве-ледве не впав на підлогу.
...А в кімнаті вже стояв цибатий хлопець і здивовано дивився на Кметя. Очі йому теж блищали, і на матовім молодім обличчі появились червоні плями. Він держав в одній руці долото, а в другій — кошик із недоїденим шматком хліба.
— Митю, подивись на батька! — підійшла до нього жінка, затуляючи однією рукою голову. Потім раптом кинулась на ліжко й заплакала.
— За що?.. Що я йому зробила?.. За що?
Митька зиркнув на батька. Той сидів на лаві, знизивши вії, і знову крутив цигарку. Руки його й тепер дрижали.
Сонька змовкла, і в кімнаті стало так тихо, ніби в забутім нежилім помешканні. Тільки цвіркун вистукував свою одноманітну пісню.
Митька підійшов до скрині й положив на неї кошик і долото. Потім зняв засмажену сорочку, кинув її на піч і вдяг чисту. Все це він робив просто, невиму-шено.