Нево відчув, як його гарячою хвилею заливає щастя, його обличчя сяяло. Він чокнувся і під дзвін келихів наполегливо зажадав:
— Давайте на «ти»!
Бельмонт кивнула й тепло посміхнулась:
— Сподіватимемось, що ти не будеш розкаюватись! Я розпещена.
Він засміявся:
— Що ти хочеш мати? Модний автомобіль? Багате вбрання? Прикраси? Будь ласка, лише побажай!
— І я справді повинна повірити цьому?
— Я прошу тебе, — відповів він і вже серйозно додав: — Але ще місяців зо два тобі доведеться побути самій.
— Чому ж? — здивовано спитала красуня.
— Мені ще дещо треба влаштувати. Відпочивай, купуй, що заманеться! Завтра я подарую тобі хутряну шубу; я бачив на вітринах — є дуже гарні. Тут, в Нью-Йорку, справді холодніше, ніж у старій Європі.
Лю Бельмонт розцвіла. Здавалось, вона ніколи не була такою гарною.
— У мене в номері вже одна висить, я привезла з Парижа. Хочеш подивитися?
Нево кинув на неї закоханий погляд:
— Якщо дозволиш…
Вона мовчки кивнула головою.
Нево поманив пальцем кельнера:
— Прошу, принесіть ще одну пляшку шампанського в кімнату № 118. І два келихи! — гукнув він навздогін.
Бельмонт здивовано спитала:
— Звідки ти знаєш номер моєї кімнати?
Він мовчки показав на ключ від номера, встав і подав їй руку. Жінка щасливо усміхнулась і, вже вийшовши з вестибюля, злегенька пригорнулась до нього.
30
День у день стояла гнітюча спека, лише ночі приносили трохи свіжої прохолоди. Петер втішав себе хоч там, що він не постійний мешканець Мексіки. Вдень, коли сонце своїми полум'яними стрілами палило землю, він не міг займатися ніякими справами. Хоч-не-хоч, а доводилося призвичаюватись до місцевого розпорядку дня — відпочивати в ці години, додержувати сієсти[2]. Лише ввечері миття знову просиналось, наповнюючи вулиці строкатим гамором.
Петер зупинився в готелі «Мацатлан», недалеко від гавані. Не довго шукав пристановища: на кілька днів, які він хотів провести у Веракрус, можна було дозволити собі цей дорогий готель, що в даних кліматичних умовах був досить-таки зручним для європейця. Правда, й ціни в ньому відповідали вигодам.
Місцеві власті зустріли Тербовена ввічливо й прихильно, і він був цілком певний того, що швидко зможе зібрати всі потрібні документи й рекомендації. Правда, всюди сумнівалися в успіху його спроб.
Петер розсудливо умовчував про те, як здобув дані про долю свого батька. Тут він додержувався наполегливої поради Гофстраата, який на прощання дуже просив його про це. І взагалі адвокат показав себе якнайкраще. За один лише день він зробив для подорожі Петера більше, ніж той сам міг досягнути за тиждень. А під кінець він ще порадив не думати про те, щоб схопити вбивцю, а навпаки — самому бути насторожі. Гофстраат побоювався, що Нево може спробувати заманити Петера в пастку.
Все це Петер продумав протягом останніх днів. Сам він не припускав, що колишній батьків асистент коли-небудь знову зустрінеться йому на дорозі.
Він стояв на балконі своєї кімнати, замислено дивлячись на метушню на площі перед готелем. Як і всюди в південних країнах, життя тут вирувало переважно на вулицях. Навколо численних торговців, у яких можна було купити найрізноманітніші товари від південних плодів до пишних галстуків, товпилися люди, одягнені здебільшого в барвисті костюми, які, власне, й визначали загальний колорит вулиці. Перед чужинцем поставала досить строката й рухлива картина.
Уже два дні Петер Тербовен був у Веракрус. Сьогодні вперше він мав трохи більше вільного часу, бо з частиною справ уже було покінчено. Через дві години мав одержати замовлені ним спеціальні карти Юкатану. А після цього Петер вирішив просто поблукати головними вулицями міста — подібно до тих, що вешталися там внизу, і для яких ця прогулянка була найважливішим заняттям протягом усього дня.
Велике багатство і надзвичайні злидні жили тут поряд. Цей контраст можна було спостерігати і в одязі людей, і в житлових будинках, і навіть у цілих районах міста. Поряд з представниками пануючого, вищого прошарку з їхньою надмірною, а іноді навіть химерною розкішшю, тут ледве животіли маси тубільного індійського населення і зубожілих, занепалих білих.
Погляд Петера безцільно блукав над рядами дерев на бульварі, під якими, виблискуючи хромом, стояли великі автомобілі. Повз них стомлений ішак тягнув двоколісний візок, на якому, ледве тримаючи віжки, куняв чоловік у крислатому сомбреро. Тут сходилися два світи, так несхожі один на одною: найсучасніший капіталізм і відсталість колишньої іспанської колоніальної імперії.
2
Сієста