Колись, в давні часи, це було досить-таки пристойне житло для моряків, які об'їздили всі моря. А тепер тут живуть, головним чином, елементи, що вже «сіли на мілину», або, як їх ще називають, «християнські мореплавателі», які знайшли собі тут сумнівний притулок.
Без особливих зусиль, лише питаючи перехожих, Петер добрався сюди. В міру того, як він просувався вздовж вулиці Віго, люди здавалися йому дедалі більш строкатими й чужими. До його ушей долинали звуки незнайомих мов.
Нарешті він дійшов до якоїсь довжелезної будівлі, що й мала бути тією нічліжкою, яку він шукав. Похмура й занедбана, вона стояла серед сучасних кам'яних будинків. Коли Петер увійшов туди, на нього повіяло затхлим запахом олії із рибних страв. Здавалося, це приміщення, недостатньо освітлене й без вентиляції, було наповнене смердючим диханням усього екзотичного портового міста. В сутінках хтось тулився біля якогось убогого стола.
«Мабуть, портьє», подумав Петер і спитав про Клааса Стеена.
Істота, що сиділа біля стола, ледве поворухнулась і, трохи повернувши обличчя до Петера, якось неприємно закректала:
— Той голодранець проживає тут, містер. Там нагорі, аж під дахом, лежить на дошках, якщо він зараз дома. Адже він уже кілька тижнів не може заплатити за квартиру.
Петер розгледів зморшкувате коричньове обличчя, на якому світлі очиці бігали, мов у пацюка.
— Ви принесли йому гроші чи щось хочете від нього? — безцеремонно спитав швейцар.
Петер нічого не відповів, лише невдоволено глянув на старого.
Той зрозумів мовчанку так, що йому слід дещо пояснити:
— Уже кілька днів він водить мене за ніс: ось, мовляв, прийде хтось і принесе йому грошей. Може, це він про вас?
Тербовен повільно, чітко вимовляючи кожне слово, відповів:
— Це, звичайно, не про мене! Однак усе цілком залежить від самого Стеена. Можливо, що він і від мене матиме гроші.
Старий пожвавішав і зник у темряві коридора з спритністю, якої важко було чекати від нього. Петер почув, як у темряві різко пролунало чиєсь ім'я, і невдовзі після того швейцар з'явився знову, підштовхуючи поперед себе маленького хлопчика. З-під чорного, як смола, волосся, з блідого овального обличчя на Петера запитливо дивилося двоє великих, темних очей.
— Проведи цього містера до «Алігатора»! А сам негайно приходь сюди!
Старий повернувся до чужинця.
— Коли Стеену вдається десь поцупити кілька песо, він сидить в «Алігаторі» і негайно їх пропиває. Може, вам пощастить знайти його там!
Петер коротко подякував старому й попрямував до виходу. Хлопчик безшумно прошмигнув повз нього і вискочив на гомінку міжнародну вулицю розваг — вулицю «великих свобод» міста Веракрус.
— Буенос ночес, сеньйоре![3] — почув ще Петер голос старого, потім його підхопив людський потік вулиці.
Маленький провожатий спритно, мов ласка, маневрував крізь людський вир. Петерові навіть важко було устежити за ним очима. Крім того, йому ще треба було запам'ятати дорогу, щоб не заблудитись, йдучи назад.
Хлопчик повернув у бокову вуличку. Тут також на кожному кроці траплялися «місця розваг». Нарешті Петер побачив алігатор з кольорових неонових трубок, які то спалахували, то знову гасли над широким входом у нічний ресторан.
— Ось тут, сеньйоре! — сказав маленький провідник, вказуючи на розкішний фасад.
Петер знайшов у себе монетку й ткнув її в простягнуту до нього маленьку брудну руку.
Йому сподобався приємний голосок хлопчика; та коли Петер оглянувся, того вже й сліду не було: кинувши «велике спасибі, сеньйоре!», він зник у юрбі.
Спітнілий портьє атлетичної будови тіла, втиснутий в обшитий золотом парадний мундир, рвучко відчинив перед гостем блискучі скляні двері.
Тербовен ввійшов у великий зал з численними закутками й потаємними нішами. Там хмарою стояв тютюновий дим, змішаний з запахом дешевих духів і людського поту. Сміх, пронизливі крики і різномовний галас наповнювали приміщення.
На кілька секунд Петер зупинився біля входу, побіжно оглядаючи весь цей содом. Посеред залу було підвищення, схоже на ринг для боксу, правда, не огороджений канатами. На цьому помості танцювала негритянка, її добре розвинене і майже зовсім голе тіло здригалося в такт збудливої музики. Вигуки гостей розпалювали танцюристку, і її темпераментні рухи ставали дедалі бурхливішими. Збуджені обличчя глядачів-чоловіків відображали хтивість і сп'яніння. Під оплески й гикання п'яної публіки негритянка почала «танець живота».