— Звичайно, для вас найбільше підійшов би Моро Паручо, — задумливо промовив хазяїн. — Але цей індієць не з кожним піде.
Гість не зрозумів його.
— Так, з яким-небудь янкі, наприклад, Паручо не піде ні в якому разі. Американців він просто ненавидить. Але ж ви європеєць.
— А взагалі що за людина цей Паручо?
— Він тут найкраще знає ліси, що простяглися від Гондурасу до узбережжя Тихого океану. Разом з тим цей індієць найспритніший з мисливців, яких я коли-небудь зустрічав, його куля завжди влучає в ціль. — Хазяїн нахилився до Петера й пошепки продовжував: — Зовні він схожий на потомка тих древніх індійських родів, що побудували в лісах тепер уже зруйновані міста. Він…
У цю мить до них підійшла Норріс. Хазяїн перервав свою розповідь і сказав:
— Я пошлю туди Педро, щоб він спитав, чи Моро Паручо зараз в Реалес. Сьогодні ввечері я зможу сказати вам про це.
Він знову став послужливим, ніякого сліду від його попередньої чванливої таємничості не лишилося.
— Але переговори з ним ви повинні вести самі, — додав він під кінець.
— Дякую, — коротко відповів Петер, кивнувши головою.
Тербовен ще перед тим домовився з своєю супутницею вийти на першу прогулянку для ознайомлення з місцевістю, і тепер вона прийшла за ним. Під час спільної подорожі від Веракрус до Реалес Петер неодноразово мав нагоду пересвідчитися в тому, що в особі Норріс він знайшов корисну для своєї справи і надійну людину. З того пам'ятного дня у Веракрус Тербовену здавалося, що він переродився. Глибоке почуття щастя сповнювало Петера і тепер, коли він ішов поряд з дівчиною курними вулицями в супроводі галасливої юрби дітей, які йшли за ними від самого готелю.
— Я хочу зблизька роздивитися цих велетнів. — Норріс показала на узлісся, де, мов передовий загін, росли величезні поодинокі дерева.
Невдовзі вони вже стояли під густим зеленим листяним шатром. Лише де-не-де сонячні промені золотими краплями просочувались на землю. Коли над розпеченою землею проносився легенький вітрець, листя починало шелестіти й коливатися, і від цього зубчасті плями світла миготіли на сухому, потрісканому вапняковому грунті.
Петер показав на дерева:
— Це перші вісники одвічного лісу вітають нас. Крім того, вони мовчазні хранителі багатьох таємниць, — уже тихше додав він, замислившись.
За цими деревами справді починалася непроглядна зелень густого лісу. Кілька будинків Реалеса стояли в тіні гіллястих дерев-велетнів.
— Гляньте, наш ескорт рідшає, — сказав Петер своїй гарненькій супутниці, кивнувши в бік уже небагатьох дітей, що йшли за ними на певній відстані.
— Очевидно, ми вже мало цікавимо їх, — засміялася Норріс.
Тербовен ішов трохи збоку слідом за нею. Раптом прямо перед ними з колючого чагарника з шумом вилетів великий, гидкий птах — голошиїй гриф. Норріс злякано здригнулася — надто вже багато всього нового звалилося на неї за останні дні — інстинктивно відскочила назад і… потрапила прямо в обійми Петера.
Петер ще тримав дівчину в обіймах, коли позаду почулося якесь булькання чи хихикання. Вони здивовано обернулися й побачили усміхнені дитячі обличчя.
Петер і Норріс теж розсміялися і, тримаючись за руки, повернулися назад тією ж самою дорогою, якою ще недавно чемно йшли сюди.
Не встигли вони опам'ятатися, як вже знову стояли перед ввічливим хазяїном, що досить добре знав життя і одразу звернув увагу на сяючі обличчя своїх гостей. Ледве помітно посміхнувшись, як людина, що все розуміє, він повів їх в кінець веранди, де вже була приготована багата і смачна вечеря.
Фіолетова імла коротких вечірніх сутінків повисла над лісами; темні, таємничі контури дерев височіли тепер на фоні вогненночервоного неба. Петер і Норріс якийсь час пліч-о-пліч стояли на веранді зачаровані своєрідною красою чужого для них пейзажу.
Хазяїн побажав, гостям приємного апетиту і хотів уже делікатно піти від них, як раптом пригадав ще щось.
— Вам пощастило, сеньйоре, сьогодні ввечері Моро Паручо повертається з лісу. Ви ще встигнете поговорити з ним.
Петер одірвав свій погляд від фіолетової розпливчатої далини.
— Дуже вдячний за наше повідомлення. Я сьогодні ж сходжу до нього.
— І ще я довідався, що й той американець, який живе у Перейри, сьогодні збирається йти до Паручо, — додав говіркий хазяїн.
— От невдача! — розчаровано сказав Петер.
— Ні, ні, сеньйоре, — підбадьорив хазяїн. — Паручо, напевно, відмовить йому. Я ж вам уже казав, що він терпіти не може цих янкі. Проте я раджу вам піти до нього якомога раніше.